Великій Піст – час очищення душі



Великий піст – час очищення душі. І допоможе нам в цьому  наш Господь, якщо ми ще раз запросимо Його до свого серця.

Згадаймо наставляння святого Франциска братам та сестрам у покуті :
7. Як "брати та сестри покути" (10) за своїм покликанням, заохочені силою Євангелія, нехай вони за прикладом Христа формують свій  спосіб   мислення   та  діяльності   через радикальну внутрішню переміну, яку Євангеліє називає "наверненням", і яку,зважаючи на людську слабкість, треба розпочинати щоденно. (11). На цьому шляху відновлення, Таїнство примирення -це особливий знак милосердя Отця та джерело благодаті. (12).

З чого розпочати?
Перш за все, подякуємо Господу за Дар Віри і ще раз усвідомимо,що вона для кожного з нас означає. Віра – надія на Вічне життя і велике Боже Милосердя до нас грішних і слабких людей, як і особисто для кожного з нас ! Чи зникають страждання і біль? Ні, але вона допомагає нам в усьому бачити сенс, вона приносить спокій і мир у наші душі, а скрушене серце і смиренний дух – глибина великої Божої мудрості, сприяють співпраці з Господом, Який простягає нам Свою Руку допомоги. Не потрібно відкидати цю допомогу, а співпрацювати з нею і це вже залежить від нас, а для тому почнемо з правди про себе, яку так не хочеться відкривати не тільки іншим, але і самому собі, бо хто хоче виглядати гірше, ніж від створеного для ближніх зовнішнього образу і прихованого внутрішнього. Але чи завжди ми можемо приховати приховане?! Обман і брехня знищують правду, а що таке правда для нас? Хто знищує нашу чесність навіть перед самим собою? Наша гординя, яка страхається правди! Сумно…

Тож, удосконалювати себе зсередини – цього бажаємо ми і кожен з нас, але кожного разу щось заважає, відволікає. Суєта і примітивність земного життя, хоча часто в його «яскравих» фарбах, віддаляють від Неба. Ми так не хочемо, але часто і не можемо. Просімо допомоги у Господа і нехай час Великого Посту допоможе нам в цьому!
Що ж нам заважає ? Наша гординя, яка є в центрі нашого життя,і, навіть, у нашому стражданні не дає нам бути щасливими. Яке ж воно щастя? Біль і радість, добро і зло – це його різні кольори, але щастя, це коли в центрі його Господь!

Зовнішній примус і внутрішня свобода – постійний діалог у нашому серці, бо кожен з оточуючих прагне забрати свободу у нас і всі вважають, що це заради нашого добра,але справжнє добро – Боже добро!.

Можливо, заглибитися у себе, у своє внутрішнє життя – не кожному під силу. Навіщо – може спитатися хтось , але ж ми маємо зростати духовно, в цьому сенс нашого земного паломництва! Зрозуміти стан своєї душі – думок, слів,вчинків, можна тоді, коли матеріальне не є на першому місці (хоча і воно важливе),а коли духовне життя стає першим. то спокій та мир заповнять наші серця! Коли загримить грім і блискавка яскравим зигзагом кресане небо, зачиняємо вікна і двері. А чи безпечно не чути Божого грому? Він не вбиває, але застерігає, від Вічної смерті, тож,варто замислитися, а Боже Слово благодатним дощем окропить наші душі і позмиває все, що нам заважає .Ці паростки проростуть на очищеному ґрунті нашої душі, а зростити їх сильними це – вже наш труд. Згадаймо, якими хоче бачити нас Господь? Заповіді і настанови нам мають допомагати в цьому.

Великий піст – час добрих вчинків і ми маємо їх робити, але чи варто когось примушувати бути вдячним і очікувати на чиюсь подяку? Не варто. Сенс допомоги – в любові. Може, варто подякувати тим, хто дає нам таку можливість – любити.

Великий піст – час простити того, хто колись образив і зранив, бо як часто в нашому серці панують думки, які повертають, знаходять ці болючі місця, оголюючи рани. Здається, що вже простив того, хто зранив, але чому ж так болить. Гординя!

Кожного дня життя може боляче торкнутися кожного і укол цієї голки пронизує серце, вишиваючи на ньому ще один хрестик страждання і болю, але саме через біль часто приходить оздоровлення. Часто помиляємося і набиваємо синців, бо все життя на роздоріжжі, але саме ці синці – наш болючий дороговказ. Вирішити проблеми неможливо, вони обплутують нас, ніби нитки клубок, Не можна знайти справедливості, яка всюди порушується. Чому так? Боже Провидіння не збагнути, але воно діє і це заспокоює – приносить мир та добро в серце. Навчитися довірятися Божому Провидінню саме в час Великого Посту – наше завдання і надалі продовжувати жити з Ним!

Слова, які злітають з наших уст – часто бувають неприємними, бо стривожена гординя, на яку наступили, боляче жалить, заповнює наше серце і ми – вже не ми. Зло торкнулося нашого серця і зупинилося на мить, але непереможна правда добра знову перемагає і зло відступає. Отак, кожного разу – маємо перемагати в собі злість, щоб дати шлях добру, тож відпускаємо ситуацію на суд Господу. Він вирішить за нас, бо Він – Милосердний, а ми? Не завжди.

Любити себе, але не любити свою поведінку, чи не цього хоче від нас Господь? Сльози отриманої образи зволожують наші очі і це – корисно, бо часто вони зволожують і нашу душу, а це ще більш корисно, щоб це були сльози очищення. Нам здається, що ми добрі, а навколо нас погані люди, а, можливо, це не так, можливо, причина в нас?! Варто подумати! А ще попросимо Господа охороняти наші вуста, поставити сторожу біля них.

Всі ми прагнемо спілкування, з цього розпочинається наш день. Шукаємо собі приятелів, щирих друзів, очікуємо, що спілкування з ними принесе нам втіху. Згадуємо своїх друзів, а скільки їх було у нашому житті – чимало. Серед них були щирі і не щирі, люблячі і не дуже і кожному ми вділяли часточку своєї душі. Часто вони – наша терниста дорога до Вічності.

Суперечки – вони розпочинаються зранку. В родинах, на вулиці, на роботі. Розум підказує – не потрібно, серце підспівує йому в любові, але це вище наших сил – замовкнути. Сперечаючись, підтверджуємо свою не досконалість. Розбрат приносить неспокій, ворожнечу, розлад між людьми. Немає причини і предмету ворожнечі, але є яблуко розбрату, яке виростає з гордині. Перемогти в своєму серці злість, дати шлях добру закликає нас зупинитися на мить і непереможна правда добра знову переможе. Рятує тільки мудрість, але де її взяти? На колінах благати Господа, щоб змилосердився і обдарував нею. Розпочинаючи Божий день запитуймося у себе, що він нам приготує. Любов і ненависть прокинулися і ждуть, кого з них ми виберемо – оце і буде наш шлях. Що міцніше – любов чи ненависть? Що краще осуд чи милосердя? Звісно, милосердя – судити не маємо права, щоб не бути засудженими. Бурі зовнішні і внутрішні переслідують нас. Шукаємо острівець спокою у безмежному океані житті, на ньому – наш Господь, але чому так часто ми забуваємо про Нього?!

Тож може, розпочати зі спілкування з своїм серцем, запросивши до нього нашого Господа?!

Кого ми любимо більше – землю чи Небо ? Дякуємо Господу за землю, яку Він створив для нас, прагнучи щось зробити для неї, якщо не удосконалити, то хоча би зберегти її. Земля довірена нам – людям і ми маємо зробити її кращою. Здається, ми ні до чого поганого не причетні, тільки нарікаємо, що, наприклад, змінився клімат – при чому тут ми, але, можливо, наша причетність ,свідомо чи не свідомо, також допомагає в цьому. Здається, при чому тут очищення душі ? Як ми віддячуємо Господу за ту красу, яку Він для нас створив ? Не тільки ми, але…і я! Що особисто ми зробили для цього? Варто запитувати себе кожного вечора, коли лягаємо спати, а, може, краще запитувати кожного ранку, щоб встигнути щось зробити?! Одночасно, не забуваючи, що ногами стоїмо на землі, думками літаємо в Небі!

Я все ще ходжу по землі,
Її на дотик відчуваю,
Але думки мої у Небі –
До Нього духом я літаю!
Прости мене, моя земля,
Що стільки років, як ходила,
Любила я тебе, мов матір,
Та більше Небо я любила.
Дивлюсь – краса, що навкруги,
Мене і нині обіймає,
Та тимчасовістю своєю
Вона мене застерігає!
Скажу я їй: « Прощай, земля» –
І полечу у Небо синє, « За все я дякую тобі –
Була з тобою я щаслива!».

Небо вабить щораз більше, Щастя на землі тимчасове, але наше коріння в землі, не можемо від неї відірватися, а думки в Небі, тож як не збочити з тієї стежки, що веде до Неба? Залежність від марнотратних речей цього світу часто турбує нас більше, ніж духовні речі, а на порозі зустріч з Богом, що скажемо Йому?! Живучи у дочасному, прагнемо Вічного. Ця боротьба постійна і не дає спокою. Його може принести тільки Божий мир! Згадаймо, що Господь значно ближче, ніж здається. Він знає думки наших сердець і помислів, Йому не байдуже наше життя – Він у ньому. Заздрість…Вона всюди, де є людина.

Заздрість до всього, чого нема у неї, Прагне здобути те, що Господь уділив іншим. Але всі ми – різні Різними є й дари. Сприймати їх, як волю Божу, і жити в мирі – найбільший дар.

Ще є багато чого, що відкриється нам в спілкуванні з Живим Богом! Час Великого Посту саме для того, щоб поєднуючи свої страждання з Його не справедливим приниженням і стражданням на землі заради нас, ми наближалися до Нього, зростаючи духовно!

А головне, згадаймо про любов! Зматеріалізовані почуття заполонили простір нашого земного життя. Умовна любов! Вона ніби є, але її – немає. Любити за щось – ганебне явище!

Великий піст – час очищення своєї душі ! Використаймо його заради свого Вічного життя і спасіння, яке пропонує нам Господь!

Благослови нам, Господи! Пресвята Діва Марія огорни нас Своєю опікою ! Святий Франциск заступайся за нами перед Господом!


Матінко Божа, Царице Небесна,
Матінко Божа, моя Неземна!
Лине до Тебе мелодія серця,
Радості повна, чи ,може, сумна
Матінко Божа, до тебе звертаюсь,
Прошу всіх нас врятувать від біди.
В світі ми плачемо, часто страждаємо,
Душу від суму – візьми й наверни!
Сину Своєму, віддай наші болі,
Дай зрозуміти до Нього, як йти,
Визволи нас із земної неволі,
Щоб чисті серця ми Йому принесли!

Великий піст – час очищення душі (зі збірки «Кімната моєї душі»)

Великий піст – час очищення душі і я спробую це зробити. Така моя постанова. Але ж яке слабке моє тіло – не можу витримати навіть посту тілесного – обмежити споживання їжі.

Не можу стати врівноваженою і не робити комусь боляче, не бути не байдужою.

Зізнаюся, Господи в своїй слабкості і Ти це бачиш. Від Тебе не приховати нічого, та й навіщо? Мої слабини мають право на своє існування, ось тільки зізнатися в них не кожен може, я – також. Прости мені, Господи!

Сходинки моєї душі ще такі слабкі та не міцні. Ставлю ногу, а вони хитаються. Немає міцного фундаменту, бо вони тримаються на піску моєї слабкої віри і я знову скочуюся донизу. Знову все спочатку. І так постійно!

Та Ти, Господи, поруч! Але Ти і всередині мого серця! Ти і далеко, Ти і близько! Спостерігаєш, як мені важко. Важко тому, що частково я вже якби відірвалася від земного світу, трошечки, але і не злетіла вгору.

Розпластана птиця моєї душі повисла над землею. Мені боляче, бо щосекунди можу впасти і цей страх переслідує мене. Страх повернення до повністю земного життя.

Але ж Ти, Господи, поруч! І це дає силу.

Чимало моїх вчинків, навіть дріб'язкових, не правильні. Гординя і пиха у звичайної пересічної людини. Нема чим пишатися, а вони – на троні моєї душі. Моє «я» не дає мені жити. Смішно, але це – так. Обличчя в зморшках нагадує про прожиті земні роки , тіло болить від фізичних недуг, а гординя – не старішає, не мудрішає. Що з нею робити?

Віддаю її Тобі, мій Господи, забери, зміни, все в твоїй владі. Сама я – безсила.

Збираюся, Господи, йти до Храму на зустріч з Тобою. Ти на мене вже чекаєш, гостинно відчиняючи не тільки двері будівлі, але і духовні двері мого серця.

...Поруч люди. Тихо, тихо, не зважаючи на присутність багатьох віруючих.

«Тихіше!», - звертаюся подумки до них. «Не порушуйте тишу – в ній Господь! Він не може пробитися до глибини мого серця. Господь не любить галасу».

А головне, заважає пилюка і бруд моїх думок, слів та вчинків. Вони зацементували вхід – бетон, духовний бетон, але не безнадія!

Живий потік струму промінить з Неба, пробиваючи стіни храму. Крапельки Живої Води розмивають бруд тієї перепони.

Віддаю усі свої провини Господу, які є для Нього дорогоцінним подарунком, бо ведуть до мого спасіння, спасіння ще одного грішника. Кладу їх на Вівтар, де поруч з моїми лежать ще багато інших. Гора сміття на Вівтарі Божої слави кличе до навернення, до переміни життя, дає надію на спасіння.

Схиляюсь у покорі перед Господом. Маленька піщинка безмежного океану благає про прощення і порятунок.

Терпнуть коліна, їм боляче згинатися, але цей біль закарбовує стан моєї душі, яка тремтить. Стан фізичного болю і духовної зосередженості. Вони не заважають один одному. Зосередженості без болю не буває, бо вона боляче відкидає моє сьогодення, мої проблеми і нашарування моїх думок.

«Господи, прийди до мого серця, зціли його Своєю безмежною Любов'ю!», – благаю я Господа. Я кричу, але мого крику не чути. Сестра, що поруч, не реагує на мій стан. Роблю висновок - не чує. Та це і не важливо. Головне, щоб чув Він – мій Господь.

...Наближається священик, тримаючи в руках Гостію, Живого Бога, схованого в маленькому оплатку. Відкриваю вуста. Ні, не вуста, а серце і впускаю туди мого Лікаря, мого Господа. Тане в роті оплаток Його безмежної Любові, наповнюючи мене своєю благодаттю. Духовні краплини розчиненого оплатка проникають всередину, розливається тепло Божого струму і піднімає мене до Неба!

Мої коліна, які болять, моє гріховне тіло залишається на землі, на холодній підлозі будівлі, мене не відволікають, я – в небі, небі мого Господа, моєї постійної домівки, яка давно чекає на мене, випробовуючи солодощами земного життя, що так швидко минає.

Закриваю очі, щоб продовжити стан духовного піднесення. Не маю бажання ні говорити, ні про щось думати, мій Господь і я – поєдналися в цю благодатну хвилину і злилися в потік Вічності.

Божого нам всім благословення, опіки Пресвятої Діви Марії!

 

Сестра Францисканського Ордену Світських м. Житомира Людмила Павловська