Францисканська бідність вчора і сьогодні

(Формаційні матеріали ФОС, 2021)

Завжди важко говорити людям про бідність – бідність відразлива, вона нас лякає, – ніхто не хоче бути бідним. Нам здається, що багатим завжди легшее живеться, вони скрізь мають доступ і швидше вирішують свої проблеми, хоча й часто не етично та аморально; їх шанують і поважають, з ними рахуються, хоча часто несраведливо, а лише через гроші.

Це, нажаль, сумний факт життя цього світу. Світ, насправді, не піклується про бідних. Так є, так було колись за часів св. Франциска і було завжди. Та ось яка дивна річ: Франциску вдалося щось таки зробити із бідністю, він її реабілітував - бідність є відновлена для поклоніння і вшанування, а бідні є улюблені Богом і святим Франциском.

I. Бідність має велике значення для нашого францисканського покликання. Але щоб докладно говорити про бідність в історії Ордену та у сучасному світі, треба добре усвідомити значення деяких понять, щоб не виникало непорозуміння. Коли про бідність говорить соціолог, або коли розважаємо про євангелічну бідність, чи бідність св. Франциска в історичному контексті, або коли говоримо про обітницю убогості – чи маємо на увазі ту саму реальність? Напевно, ні. Тому спочатку розглянемо, що означає «бідність» у соціально-економічному значенні. Сучасні аналітичні дослідження дають визначення бідності кількома словами: нестача, залежність і соціальне падіння (злидні). Бути убогим сьогодні означає:

1) нестача необхідних для життя людини речей, брак того, що дає людині можливість почуватися людиною;

2) неспроможність самостійно забезпечити собі необхідні для життя умови і матеріальні блага, що тягне за собою залежність від інших і допроваджує до зубожіння, соціального падіння, відкинення на узбіччя суспільства та знищення. Тож бідність має багато різних форм і проявів. Найперше нам приходить на думку очевидна бідність – нестача того, що необхідне людині для нормального життя у суспільстві, тобто матеріальна убогість. Вона стосується людської фізіології: убогим є той, кому бракує необхідного одягу, їжі, помешкання, лікування, яких він сам не може забезпечити. Людина може втратити житло та більшість засобів до існування, і, нажаль, ця форма бідності є дуже поширена. Треба визнати, що причиною першого типу бідності, який веде до соціального падіння, є якась форма гріха, алкоголізм, азартні ігри чи звичайні лінощі, але багато бідняків, так насправді, стають жертвами людської жадібності, експлуатації чи шахрайства.

Але ще більш поширеною є укрита форма бідності, коли людина може частково забезпечувати собі та своїй родині біль-менш людські умови існування, хоча вона позбавлена можливості піднятися до рівня такого способу життя, який є домінуючим в її середовищі, і який є нав’язаний цим середовищем. Велику роль тут відіграє регіон або країна, в якій живе людина. Ці форми бідності найменше обговорюються, - вони навіть не називаються бідністю, а лише обмеженням певної соціальної групи людей. Однак саме така укрита бідність найбільше впливає на психологічний стан людей, формування їхнього характеру, здоров’я, емоційну самотність, позбавлення громадянської, політичної та релігійної свободи. Це стосується кожної людини без винятку: людина недоросла (не стала «дорослою», а залишилася «дитиною»), недобудована, вразлива, самотня, непостійна, приречена на страждання та смерть, і ніхто не може цього уникнути. Тому, коли ми дивимося на ці людські проблеми поглядом віри, бачимо в центрі проблеми зло та гріх, від яких ніхто не може звільнитися самостійно – перед Богом усі ми бідні!

Потрібно також визнати, що в деяких випадках слова «бідний», «бідність» використовуються неправильно. Наприклад, відмова Франциска та його перших братів від приватної власності і навіть від спільного володіння майном, тобто життя «sine proprio» (без власності), навіть якщо це ставило їх в умови залежності, не є бідністю у суворому розумінні. Подібним чином стримане, скромне життя, життя у спільноті з іншими, схильність до служіння бідним або прагнення якось сприяти їхньому звільненню від залежностей, – і благородні та бажані діяння не можна назвати бідністю. У чітко релігійному сенсі, старозавітні «анавім» і євангельські «убогі духом» скоріше покірні, менші, смиренні та тихі, аніж бідні, яким гостро не вистачає необхідних речей. У сучасному соціологічному та ментальному розумінні справжня бідність є неприпустимим злом, яке спотворює та нищить людину, й яке потрібно викорінити за будь-яку ціну. Що ж стосується нестачі, падіння у різні залежності та наслідки соціального падіння – вони не повинні впливати на людину, створену для щастя та повноти життя.

Цей справедливий погляд соціолога та сучасної людини слід обов’язково доповнити біблійним баченням. Що каже нам, віруючим християнам, Слово Боже, спираючись на досвід Божого народу та вчення Ісуса та Апостолів? Ми маємо бути вкрай обережними, щоб не дійти до крайності, розглядаючи бідність як цінність саму у собі! Спочатку Біблія представляє нам цілісний погляд на людину, а в середині цього бачення є і зло, і добро бідності, її проблеми та таємниця.

Старий Заповіт дивиться на людину з точки зору того, що можна назвати антропологією щастя. Людина створена для того, що називається «шалом» (мир), тобто для єдності, цілісності, повноти, одним словом, для щастя! Те, що дарує і приносить щастя: життя, здоров’я, відповідні стосунки, матеріальні блага, а, отже, і багатство, – це добре і це є Божим благословенням. Звичайно, щоб це стало реальністю, у нас не повинно бути нічого егоїстичного. Щоб у нас не було жодного бідного (Втор 15,15), ми не повинні закривати свою руку перед нужденним братом (Втор 15,7). Тому Господь дає Своєму люду «рік шабату» – кожний сьомий рік списання боргів. Таким чином нав'язується спільне використання Божих благ, за допомогою якого легше використовувати матеріальні блага для спільного добра, і яке допомагає уникнути оманливої ілюзії переваги багатства.

Приймаючи це покликання до щастя, очевидно також і матеріального благополуччя, яке тісно пов'язане з відносинами між людьми (справедливістю та братерством), та релігійними відносинами (дружба з Богом), ми повинні сказати, що все, що руйнує цей порядок, є нещастям. Існування бідних - це скандал, у якому пророки (особливо Амос та Ісая) жорстко звинувачують вибраний народ. Перші відповідальні за бідність в Ізраїлі, – це політичні лідери (царі) та багатії, які замість того, щоб захищати своїх братів, використовують і гноблять їх. Супроти них повстає Сам Бог, Отець сиріт і захисник вдів (Пс 68,6), – перед Його обличчям повсякчас стоїть лихо нещасних і стогони бідних; Він встане і дасть спасіння тим, хто його бажає (Пс 12,6). Бог, який не потерпить такого явища, як бідність, нарешті прийде і діятиме через Свого посланця, який буде проповідувати Добру Новину бідним (Іс 61,1). Це буде така Добра Новина, яка закликатиме не терпіти бідність і стане проголошенням її скасування. Одним із завдань Месії буде захист прав найбідніших (Іс 11.4;Пс 71.2д, 12д). А поки що існують різні види бідності такі, як матеріальна, громадянська, політична, психологічна та багато інших, і духовні лідери Ізраїлю розвивають іншу концепцію: духовність бідних «анавім». Потрапивши у невигідне становище неповноцінності та залежності, не маючи можливості звільнитися від цього, у стані підкорення, примирення з долею, смирення та лагідності, а найбільше довіри, вони повністю віддаються Богові. З цієї точки зору, «бідний Яхве» – це не той, кого позбавляють основних благ, а той, хто визнає свої матеріальні та духовні недоліки, свою обмеженість і різні залежності у стосунках з іншими людьми і віддає себе у повну довіру Богові, очікуючи тільки від Нього єдиного захисту і звільнення. Тут ми маємо концепцію, пов’язану з матеріальною бідністю, але відмінну від неї; це її глибина та остаточне коріння. Ця смиренна постава, відображена у Старому та Новому Завітах і можливість «бути меншим», є однією з особливостей нашої францисканської дороги. У Новому Завіті відзначимо два моменти: вчення Ісуса про бідних та бідність Сина Божого. Це важливі для нас тексти, оскільки св. Франциск посилається на них як на основу своєї місії.

Найперше, що вражає нас у поведінці та словах Ісуса - це зміна акцентів. Потребуючих людей, що ходять натовпами за Ним або до яких Він Сам іде, ніколи не називають явно терміном «бідний» (ptocbos) – це хворі та одержимі (Мк 1,32), митники та грішники (Мк 2,15), жінки, які вели грішне життя (Лк 7,36) і діти, як найбідніші посеред усіх. Для Ісуса найбіднішим є той, хто найбільше потребує Бога, щоб ставати людиною. Найважливіша місія Ісуса – оголосити (і започаткувати) про закінчення всякої бідності та рабства (Лк 4,16-20), що Він і робить, проповідуючи благословення, Рік Господній сприятливий. Бідні – у дуже широкому розумінні всіх нещасних – щасливі не через свою бідність, а тому, що вона незабаром закінчиться!

II. Матеріальне добро не є злом само по собі. У Євангеліях зустрічаємо добрих заможних людей: Никодима, Йосипа з Ариматеї, Закхея, а потреби Ісуса забезпечували багаті жінок, які служили Йому своїм майном (Лк 8,2-3). Проте це матеріальне добро може стати небезпечним і його треба остерігатись, як тирана. Добре використання матеріальних благ перш за все полягає у діленні ними, доброчинності чи милостині. Коли Ісус говорить деяким, щоби позбулися свого маєтку, не йдеться про аскетичний жест погорди чи байдужості, але про вимогу емісійного (Емі́сія грошових коштів (лат. emissio — випуск) — випуск в обіг нових грошових знаків.) життя чи ділення з убогими. У будь-якому випадку, покликання йти за Ісусом має бути поставлене вище понад усіма матеріальними благами (Лк 14,33), а місія, довірена Його посланцям, вимагає постави убогості (Mк 6,7-13). Однак ця тема не є основною у навчанні Ісуса (Лк 12,13). Тим, до чого Ісус перш за все закликає, і про що безупинно говорить, це те, щоб брали приклад з Нього, бо Він є тихий і смиренний серцем (Mт 11,29), убогий духом (Mт 5,3). Не йдеться про матеріальну бідність, але про покору того, хто визнає свою смертність і ницість, і з цим звертається до Бога, впевнений, що буде прийнятий і спасенний через Того, хто був посланий благовістити Добру Новину убогим (Лк 4,18).

Ісус розпочинає Нагірну Проповідь, відкриваючи таємницю блаженства убогих (Мт 5,3; Лк 6,20), – представляючи їх як спадкоємців Царства Божого, яке є центром Його проповіді (пор. Як 2,5). Як співала Марія (Лк 1.46-55), прийшов час здійснення давніх обітниць: «бідні їдять і насичуються» (Пс 21,27), бо вони запрошені на трапезу Божу (пор Лк 14,.21).

Месія бідних, бо і Господь Сам є бідний: у Вифлеємі (Лк 2,7), у Назареті (Мт 13,55), під час суспільного служіння (Мт 8,20) і Хресної смерті (Мт 27,35) – усе це різні види бідності, які прийняв і освятив Ісус, аж до повного зубожіння. Навіть під час торжественного входу в Єрусалим Він залишається «Царем смиренних» (Зах 9,9 = Мт 21,5). На хресті Ісус приймає на Себе страждання та молиться словами усіх бідных Ягве (Пс 21; пор. Мт 27,35.43.46).

Від Своїх учнів Ісус вимагає свідомого, внутрішнього відречення від світських благ, незалежно від того, володіють вони ними чи ні, тобто відречення від пожадання цих благ, щоб ставати спроможними бажати правдивого багатства й отримати його (пор Мт 6,24.33; 13,22). Посідаючи економічне благополуччя, можна легко потрапити у небезпеку не бачити своєї власної духовної ніщоти (Одкр 3,17). У будь-якому випадку, треба нам користуватися цим світом так, ніби не користуємося, бо проходить образ світу цього (1Кор 7,31; пор. Лк 14.26-33). Але відречення від пожадання матеріальних благ тільки половина справи – учень Ісуса, подібно до старозавітних «анавім», має усвідомити власну убогість в релігійному плані, як свою потребу у Божій допомозі. Це так далеко від оманливої самонадіяності фарисея, впевненого у своїй праведності та побожності, і так недалеко від смирення митаря та грішника з Ісусової притчі (Лк 18,9-14). Почуття власної ніщоти (нічого) і слабкості уподібнює нас до дітей, до яких належить Царство Боже (пор. Лк 18,15д; Мт 19,13-24).

Матеріальна бідність у світлі віри може сприйматися позитивно, якщо вона натхненна синівською довірою до Бога, бажанням слідувати за Ісусом і щедрістю по відношенню до своїх братів. Вона може допомогти вільно прийняти дар Божий і вповноті присвятити себе служінню Його Царству (див. Лк 12,32д).

В апостольських посланнях, Діях і Листах, бачимо різні інтерпретації і застосування прикладу та вказівок Ісуса Христа. Спільнота в Єрусалимі, дещо ідеалізована апостолом Лукою, намагається реалізувати цілковиту матеріальну спільність (koinonia), щоби не було у ній жодного бідного (Дн 4,32-34). Не всі спільноти вибрали ту саму дорогу, – загальною була лише вимога забезпечувати потреби святих (Рим 12,13) i допомога потребуючим (Eф 4,28; пор. 2Koр 8,12-15). Це християнський обов’язок взаємної допомоги і солідарності.

Оскільки бідність означає залежність, підданість, відречення від усякої самодостатності, тому нас не дивує, що св. Павло використовує у своєму посланні (2Кор 8,9) це поняття, щоб описати приниження Христа, Котрий бувши багатим, принизився заради нас, щоб стати бідними, щоб ми через Його бідність збагачувалися. Як і в паралельному тексті (Флп 2,6-11), багатство, від якого сходить Христос, не є становищем матеріальним, – це «Боже становище»; бідність, яку Ісус вибирає, це «постава - становище слуги». Він приймає людськість з її межами, стражданнями і смертю. Ця бідність збагачує нас і спасає! Таким чином, бідні та бідність служать св. Павлу для пояснення приниження та покори Христа, який зробився слугою людей.

Отже, суть змісту поняття бідності, який дає нам Біблія – як Старий, так і Новий Заповіт - зводиться до трьох пунктів:

добре використання матеріальних благ (ділення, доброчинність та милостиня),
боротьба з соціальним станом бідності («щоб не було серед тебе бідного»),
глибина правдивої духовної убогості (блаженство бідних).

Усе, що сприяє зростанню людини у своїй правдивій людяності, є добре. Так є з добром матеріальним, необхідним і корисним для розвитку конкретної людини і цілого суспільства. Це благословення, дар Божий і ми повинні мати можливість використовувати їх із вдячністю. У будь-якому випадку, як пише С. Легасс OFMCap, Новий Заповіт (і тим більше Старий Заповіт) не проповідує матеріальної бідності – ідеалом завжди було таке ставлення до бідності, про яке говориться у книзі Втоозаконня: «... серед вас не буде убогого, оскільки Господь неодмінно поблагословить тебе в краю, який Господь, твій Бог, дає тобі у спадкове володіння, якщо ти лише дійсно будеш слухатися голосу Господа, твого Бога, старанно дотримуючись і виконуючи всі ці Заповіді, які я тобі сьогодні переповідаю» (Втор 15,4-5). Звичайно, може бути так, що для того, щоб радикально вибрати вірність Ісусу, віруючій особі, якій Бог доручає якусь місію, доведеться відмовитися від усього, що вона має. Завжди існувала і надалі існує «облуда багатства», і переконання, що накопичення майна може замінити нам Бога, коли ми прикладаємо наші серця до матеріальних статків і стаємо їх рабами. Стримане, помірковане користування матеріальним добром, а тим більше ділення ним та милостиня - ці зобов'язання, покладені на нас, виконують роль провідника та просвітлюють наше відношення, запобігаючи «загрузанню» у багатстві, як у багні, яке нас топить.

Убогість в усіх формах є злом і у Царстві Божому вже не буде бідних! «Визволення бідних», яке перш за все належить Богу, стає завданням для учнів Ісуса. Вони повинні використовувати різноманітні засоби, усі засоби, для боротьби з бідністю: милостиня, доброчинність, ділення добром, або навіть краще, віддавання свого добра як вклад у спільне майно. У той же час завжди актуальною є боротьба з причинами бідності: несправедливістю, експлуатацією, байдужістю, глибоко вкоріненим егоїзмом власників, викривання та боротьба з несправедливими структурами, які створюють або стають причиною до зубожіння людей. Це було би самообманом, неправдивим переконанням, якби ми думали, що прямо втручаючись в історію людини, Бог може повністю усунути будь-яку форму бідності. «Завжди маєте бідних» (Йн 12,8), говорить Ісус. Звичайно, це слід розуміти у матеріальній площині, але, як правило, це завжди актуально для кожної людської ситуації: відкинення, самотності, страждання, інвалідності, смерті, не забуваючи про моральне та соціальне падіння, та кожне людське обмеження. Навіть якщо б ми змогли побачити найбільш помітні потреби і недоліки людини, завжди існує безодня людської безпорадності та слабкості.

Ця прірва є ознакою людського стану: усвідомлення її означає, що ми знаємо про існування невиліковного зранення в собі та в інших. Бути смертним, слабким, обмеженим в самому собі через гріх, який приносить смерть – ось що вказує на радикальну бідність кожної людини. Але коли ця позиція змушує людину кричати; коли людина звертається до Бога, в Котрому вона впізнає любов, прийняття, сопричастя і дар, тоді вона може бути дійсно щасливою, тому що Царство Небесне належить їй. Порожнеча стає наповненою, жебрак – насиченим, грішник – виправданим. Залежність, супутниця бідності, вже не принижує, бо вона віддається Безумовній Любові, яка також є скромна і відкрита.

III. Ототожнення Франциска з Убогістю є таким сильним, що прозвище Поверелло – «Бідак» – стало практично його власним ім'ям. Перша особливість Франциска, яка завжди кидається нам у вічі напочатку, це бідність у найбільш радикальних зовнішніх проявах. Однак треба сказати, що матеріальна бідність у формі, яку він практикував і запропонував братам (і бідним сестрам), – це не просто його власна ідея. Рухи «бідних», що передували Франциску протягом мінімум ста років, зосередилися навколо Стефана з Море, Арнольда з Брешія та Вальденссі, – усі вони були спрямовані у цьому напрямку: повна відмова від майна, милостиня, мандруюе життя. Франциск знаходиться у центрі цієї тенденції, але на відміну від єретичних рухів, отримує затвердження Церкви для себе та своїх братів. Однак, набагато важливіше зрозуміти, що зовнішня бідність, навіть у найбільш зрозумілих і прийнятних проявах, якою б важливою вона не була, не є і не може бути у центрі християнського життя.

Це твердження вимагає роз'яснення. Якщо ми подивимося на проект життя Франциска в усій його повноті та славі, які випливають з усіх його творів та історії життя Святого, ми зясуємо, що це створює цілісну та послідовну систему. Його головною інтенцією було зберегти Святу Євангелію Господа Ісуса Христа (1Рег 1,1). Його життя – це «vita evangelii» Ісуса Христа (1Рег, пролог). Було б серйозною помилкою зменшити роль Євангелії у практикування бідності: життя Євангелією не може бути будь-яким іншим, як християнським життям у повному обсязі, рівновазі, ієрархії Церкви. Звичайно, бідність, спочатку у внутрішньому вимірі, займає основне місце, але не є центральним полюсом або найважливішим елементом. Зупинка лише на бідності – це небезпечний рух, який заводить у безвихідь, як свідчить історія єретичних рухів «убогих».

Ми прагнемо помістити бідність на правильному, притаманному їй місці, і ми можемо більш точно вивчити, як розумів бідність св. Франциск. Він бачить її у двох вимірах: перший, основний, – внутрішня бідність духа, – її можна назвати убогістю; другий, більш відносний, підпорядкований умовам часу та місцю, залежно від життєвої ситуації, – це матеріальна і соціальна бідність.

Ніколи не забувайте, що у всіх випадках вибір бідності не базується на соціальних мотивах, але на навчанні Ісуса Христа! Всі брати і сестри намагаються наслідувати смиренність та убогість Господа нашого Ісуса Христа (1Рег 9,1), пам'ятаючи, що Він був бідним і бездомним, і жив милостинею (1Рег 9,5), а для нас Він став бідним, коли прийшов у цей світ (2Рег 6,3), Він, Який був найбагатим у всесвіті, захотів вибрати у світі святу бідність (2ЛВ 5).

Бідність буття, фундаментальна вимога християнства та умова спасіння, займає значне місце у баченні Франциска, – цього, на жаль, забракло у житті Ордену та в боях, які точаться в ньому довкола бідності. Як парадоксально говорить Повчання 14: «дійсно є убогий духом той, хто ненавидить себе і любить тих, хто б’є його у щоку». Беручи до уваги все, що написав Франциск, ми можемо визначити цю його радикальну поставу: не затримувати нічого для себе (ЛО 29); нічого у цьому світі не вважати своїм. Це означає, що в першу чергу треба з захопленням і радістю визнати, що все добро, що є в нас і діється через нас, походить від Бога та є Його власністю, і воно повертається Богу через нашу вдячність. Друга сторона цієї радикальної відмови від володіння є більш болісною: давайте будемо твердо переконані, що наше майно - це лише вади та гріхи (1Рег 17,7).

Визнати і прийняти себе як хворого та грішника, щоб здатися на милість і любов Божу, прийняти Його спасіння, – це непросто. Франциск додає третій елемент, який також вимагає з наполегливістю: радійте (досконала радість!), коли потрапляєте у спокуси та прикрості (1Рег 17,8), бо ми носимо наші слабкості та хрест Ісуса (П 5,8). Який важкий урок, яка страшна вимога на кожен день і яка невимовна таємниця благодаті! З такого глибокого внутрішнього переконання, яке легко описувати, але важко реалізувати, випливає ціла низка поглядів, які можна застосувати як до особистості, так і до спільноти, і яка може бути визначена одним терміном: бути меншим. Термін-програма, взята Франциском із Євангеліє, і надана своїм братам: minores – «менший» – добре відображає значення цього виразу. Є багато інших термінів, і усі вони мають євангельське походження: міністри та слуги (1Рег 4,2), слуги непотрібні (1Рег 11,3.23.7), неосвічені та піддані усім (З 19), вказують на те, як францисканці повинні триматися серед людей. Те ж саме відбувається, коли він заповідає їм, щоб брати були тихі і спокійні (2Рег 3,11), уникали сварок та суперечок (2Рег 3,10), дотримуючися мовчання (1Рег 11,2), нікого не судили і не засуджували (1Рег 11,10), не прагнули мати привілеї та рекомендації, щоб захистити себе (З 25,26), не панували над іншими (1Рег 5, 9-10), але прийняли поставу Господа, Котрий мив ноги Своїм учням (1Рег 6,4). Були меншими, як в індивідуальних, так і в спільних справах, – це відомий прояв внутрішньої бідності та покори серця. Якщо забракне чи одного чи другого, тобто внутрішньої убогості або покори, незалежно від того, якою є матеріальна форма бідності, вона не матиме ніякого значення в евангелічному та християнському житті.

Тільки після прийняття понять «внутрішньої убогості» та що означає «бути меншим», ми можемо правильно говорити про місце та важливість матеріальної бідності в проекті францисканського життя. Це, я думаю, так добре всім відомо, що я просто вказую лише на основні моменти. Вони є найбільш революційними для свого часу, чимось новим у Церкві – це відмова братів Франциска від усього спільного майна, всіх благ, особливо нерухомості, як ми кажемо сьогодні. Таким чином, Франциск та його спільнота порушили усі соціальні феодальні структури, які забезпечували життя Церкви та орденів (монастирів та лицарських орденів) тієї епохи. У той же час вони відмовилися існувати в рамках торгового суспільства, яке на той час набуло домінуючу позицію, другу після аристократії, і це через абсолютну заборону на використання грошей.

Однак треба було якось жити, думати про те, як задовольнити необхідні потреби братів через роботу на співгромадян, які дадуть винагороду, звичайно, не грошима, а необхідними речами та їжею. Якщо цього буде недостатньо, брати можуть просити «від дверей до дверей». Франциск не був першим, хто намагався так жити, але він був перший, хто завдяки підтримці, духовній інтуїції та мужності священнослужителів отримав схвалення Церкви, таким чином, зробивши життя вірою у Євангелію новою формою присутності у суспільстві. Індивідуальні приписи (бідність одягу, бідність обстановки), які здаються для нас радикальними, насправді є досить близькі до вимог інших монаших орденів, особливо цистеріанців.

Цей вибір не був заснований на соціальних умовах життя, але на релігійних, євангельських умовах. Цей радикалізм, визначений Франциском і героїчно прожитий першими братами, пізніше зустрівся з певними коливаннями, послабленнями та адаптаціями, накладеними життям; Франциск, менш буквальний і жорсткий, ніж це прийнято вважати, свідомо здійснив цей вибір, оскільки ці правила записані в текстах його Правил і Заповіту. Отже, відносно грошей, спочатку він допускає в деяких окремих випадках (1Рег 8,3.11) їх прийняття і використання, але пізніше це стало абсолютно забороненим (2Рег 6,1). Аналогічно щодо одягу, коли необхідність або зручність використання не ставилася вище, ніж фундаментальна інтерпретація Євангелія (2Рег 2, 9-4). Так навіть у Заповіті Франциск погоджується з необхідністю будувати для братів келії, але їм дозволяється їх прийняти тільки якщо вони відповідають бідності, і якщо брати будуть жити там як паломники та чужі (З 24). Чи не є це абсолютно духовна інтерпретація бідності?

Для Франциска найвища Убогість, яку він прославляє з великим запалом у 2 Регулі (2Рег 6,4-6) нерозривно пов'язана з внутрішнім виміром буття, в якому визнає те, що перед Богом і людьми усі ми жебраки й убогі. Це проявляється у матеріальних формах бідності в суспільстві.

Якщо через жебрацтво, започатковане Франциском, францисканці отримали якийсь новий статус у середньовічному суспільстві, який здавався тоді революційним, навіть утопічним, то тим більше вони отримують такий статус у сучасному суспільстві. Чи можемо ми сьогодні у буквальному наслідуванні наново пережити те, що пропонують обидві Регули і Заповіт?
Коли мова йде про те, що називається «бідність бутя» або «бути меншим», Франциск зберігає вірність глибині вібіблійного погляду. Ми йдемо за вимогами, зробленими Ісусом, щоби ми зробили себе меншими, покірними, дітьми, визнаючи своїми тільки вади та гріхи, і впевнено віддали себе Тому, хто нас спасає. Його бачення радикальної людської бідності несе особливості погляду св. Павла: нашими є лише вади та гріхи; врятував нас тільки завдяки Своєму милосердю і благодаті Той, який любить нас безумовно (1Рег 23,8; ЛО 52).
Питання матеріальної бідності, спосіб, в який її переживав і пропонував братам св. Франциск, є дуже складними. Відкинення будь-якої форми спільної власності і грошей не знайдемо у Євангелії, і жодним чином не можемо вивести з неї подібних висновків. Очевидно, що коли Франциск говорить про такі вимоги, він не опирається прямо на біблійні тексти, як робить це в інших випадках. В інших питаннях, таких як використання одягу, взуття, інших матеріальних потреб, він інтерпретує, але не дослівно (1Рег 2,4.11.13).
Врешті-решт, що дивує і є відносним питанням, так це той факт, що Франциск не ставить подібних вимог до братів і сестер мирян, які живуть у світі, хоча ця радикальна дорога є спільною для усіх послідовників Святого. У Листах до вірних він не наказує їм продавати майно і роздавати бідним, і не говорить про те, що не повинні мати власності, – тільки про те, щоби взаємно допомагали одне одному і ділилися тим, що мають. Відомо, що св. Клара не мала проблем з тим, щоб приймати гроші і розпоряджатися ними для спільного добра (РегКл 8,11).

Не йдеться про те, щоб применшити те значення, яке мала убогість у житті братів у середньовіччі та пізніших часах в історії Церкви, – лише наголошуємо, що радикальна бідність Ордена була важливим вибором у часах Франциска, як протидія суспільству «грошей» і торгівлі. Цей вибір Франциска реалізувався у конкретній історичній епосі, – він не має абсолютної вартості і може ставати неактуальним у наш час, тим більше, що він не випливає безпосередньо з Євангелії. Якби так було, вимога повної відмови від власності стосувалася б не лише братів менших, але й усіх християн усіх часів. Францисканська дорога триватиме і надалі, і наступні століття будуть так само міцно позначені присутністю не лише братів менших і убогих сестер, але усіх вірних.

IV. Актуальна сиуація.

Яким сьогодні є місце бідності у нашому францисканському життєвому проекті? Ми не повинні уявляти, що бідність стосується тільки нас, що це наше францисканське право і власність. Також було би корисно позбутися романтичних та міфічних уявлень про францисканську бідність. Бо дуже часто ми плутаємо правдиву поставу убогості з простими обмеженнями, спрощеннями вимог щодо одягу та побутових речей.

Ми знаходимось на ключовому історичному етапі – світ стрімко змінюється. Що ми повинні робити, щоб любити і завжди бути вірними «нашій Пані Святій Убогості», як запрошує нас св. Франциск (СЗ 4)? Адже ми маємо особливе покликання, оскільки бідність вважається головною характеристикою францисканської подорожі. Можемо спільно подумати над такими питаннями:

1) Як нам повернутися до центру? Наш життєвий проект є варіантом євангельського проекту – у його центрі таємниця Пресвятої Трійці, відкрита у Христі та в Дусі, яка є виміром братерства. Відкриття богословської та духовної цінності св. Франциска, – це велика благодать Божа, яку ми отримали у переломний момент, який ми переживаємо. Вона допомагає нам знайти серце нашого покликання і опинитися у самому центрі питання про бідність.

2) Як поставити бідність на потрібне місце? Францисканська бідність – це, перш за все, внутрішнє ставлення, яке полягає у пізнанні себе, смиренність та меншість в особистому та колективному ставленні. Як пише Ніколосі: «справжня бідність полягає не стільки в тому, щоб «володіти малим», скільки в тому, щоби «мало могти»; не стільки у тому, щоб «нічого не отримувати», а щоб «не рахувати»; не стільки у тому, щоб не мати нічого, скільки «бути нічим». Така бідність завжди актуальна, від неї завжди багато вимагають: це справжнє наслідування смиренного і бідного Христа.

Що стосується бідності в соціальному вимірі, – Франциск відкрив її і реалізував у свою епоху. Від нас залежить, як побачити, як висловити та продемонструвати щось із його радикалізму у світі, який так сильно відрізняється сьогодні.

3) Оцінити, де ми тепер знаходимося, як Орден? Для цього нам потрібні знання в галузі фінансів: які ресурси мають спільноти, регіони, який капітал ми маємо у своєму розпорядженні, як ним управляти і планувати. Тільки тоді ми зможемо порівняти свою бідність із бідністю інших, зробити висновки, задати собі питання про євангельський та францисканський спосіб управління та спільного співіснування та користування благами разом з іншими. Нам потрібно поєднати нашу фінансову компетентність з Духом Євангелія, який повинен оживити та оновити наше життя та діяльність.

4) Нам треба визнати, що з соціологічної точки зору ми не бідні! Навіть Франциск не був бідним у соціологічному відношенні з тих пір, як його спільнота отримала схвалення Церкви та суспільства. Також наш Орден не був таким протягом своєї довгої історії, приймаючи великі пожертви та утримуючи спільне майно, володіючи лікарнями та іншими закладами для бідних. Необхідно також переглянути наші уявлення про початки францисканства та мрію повернутися в «рай» цих початків. Якщо ми пишаємось бідністю, минулою чи теперішньою, реальною чи уявною, особливо що стосується одягу та речей, то це було є прямо протилежним справжній убогості духу. У нас є майно, ми володіємо будинками і речами, накопичуємо банківські рахунки. У нас, звичайно, немає великої нерухомості чи серйозного капіталу. Але нам все одно доведеться це перевірити, щоб зробити капітальний рахунок сумління! Ми не багаті, але також не бідні, і важко зрозуміти, чим наша «бідність» відрізняється від бідності інших релігійних людей.

5) Накреслити карту дороги на майбутнє. Ми повинні залишатися вірними своїй спадщині та покликанню. Звичайно, матеріальна бідність – це не все наше покликання, навіть не основний його елемент, але невід’ємний від покликання. Світські францисканці мають навчитися вести «екологічне», не піддаючись тиску споживчого суспільства, його засобів масової інформації, ІТ, одягу та інших пристосувань. Просте, тверезе, красиве і вільне життя. Коли йдеться про цілий Орден або регіональну спільноту, це питання, які слід ставити перед собою, щоби знайти шляхи їх вирішення. Яким є рівень нашого життя і наших спільнот, кожного з братів і сестер, у порівнянні із рівнем життя тих, хто нас оточує? Що таке наш капітал («наше майно» в нерухомості чи готівці), як ми ним управляємо, не накопичуючи грошей, і з ким ним ділимося? Звідки походить наше існування: із заробітної платні, пенсій, пільг, милостині й подарунків?

Жебрацтво у формі збирання милостині для бідних зникло – чи це вже неможливо у наш час і чи втратило своє первісне значення?

Як бути присутнім у світі бідних, без романтизму та революційних декларацій, усвідомлюючи проблеми людей та допомагаючи їм вийти з бідності, як матеріальної, так і духовної? Варто залишити вільний простір для пророчих дій і розпізнавання, як особистого так і у спільнотах, щоби ми ставали більш зацікавлені і налаштовані на роздуми, навіть якщо ці ініціативи та діяння будуть тимчасовими акціями, щоб відкрити шлях до глибшого розуміння обітниці убогості?

V. Які основні форми бідності?

Як світські францисканці можуть практикувати бідність у насш час?

а. Добровільне прийняття бідності заради апостольства. Ісус попереджує Своїх учнів про небезпеку багатства (Мт 6.19д; Лк 8.14), Ісус закликає прийняти реальну бідність від тих, хто бажає більш близько йти за Ним, і перш за все Апостолів (Лк 12.33; Мт 19.21,27д). Однак, коли Ісус посилає Своїх Апосстолів до «дому Ізраиїля», кажучи, що вони не повинні брати із собою «ні золота, ні сріблі, ні міді» (Мт 10.9; пор Дн 3.6), то це потчасти пояснюється укладом життя в Палестині, де так широко развинута гостинність. У греко-римскому світі неможливо було дотримуватися цього правила буквально; тому у св.. Павла був виділений певний бюджет для емісійної та благодійної діяльності (пор 2Кор 8.20; 11.8 сл; Дн 21.24; 28.30); але й тоді апостол продовжує проголошувати Добру Новину безкорисливо (1Кор 9.18; пор Мт 10.8) і вміє жити у нестачах (Флп 4.11д).

Спільнота перших християн у Єрусалимі, об’єднана довкола Апостолів, намагалася наслідувати їх у бідності, і Церква завжди зберігала цю тугу за апостольським життям і старалася застосувати цей ідеал у житті, як у ті давні часи, коли «ніхто нічого свого не називав своїм, але було у них все спільне» (Дн 4.32; пор. 2.44 д). Сьогодні світські також можуть долучитися до такої форми бідності виїжджаючи на місії.

б. Терпеливе перенесення бідності. Як і добровільні бідні, у Царстві Божому блаженні й ті, для кого справжня бідність стала їх долею, внаслідок обставин чи гоніння, принаймні тоді, коли у своїй бідності вони виявляють духовну щедрість (пор. Мк 12.41-44) і радісно приймають свою долю, «знаючи, що є у них на небесах спадщина краща і неминуща» (Євр 10.34). Вже тепер, незважаючи на бідність матеріальну, вони насправді багаті своєю вірністю у випробуваннях (Одкр 2.9д). Євангеліст Лука з усією ясністю вказує на дивовижні нагороди, які Бог приготував їм у майбутньому житті (Лк 6.20д); у Нього вони знайдуть, як бідний Лазар, вічне утішення (16.19-25).

в. Христианське служіння бідним. Справжня бідність залишається бідою – станом, який нищить людську гідність – Святе Євангеліє ставить перед нами ті самі вимоги, що і Біблійні мудреці і пророки (пор. Мт 23.23; Як 5.4). У багатих у земному житті є борг, який їх зобов’язує по відношенню до бідних, тож вони приймуть участь у вучному блаженстві разом з бідними за умови, що приймуть їх за прикладом Самого Бога (Лк 14.13,21) і серед них знайдуть собі друзів «багатством неправедним» (Лк 16.9). Більше того, служіння бідним відтепер стає вираженням нашої любові до Христа: допомагаючи їм, ми насправді допомагаємо Йому, очікуючи Його Пришестя у славі (Мт 25.34-46; 26.11). «Хто бачить брата свого у потребі і закриває від нього серце своє, як перебуватиме у ньому любов Божа?» (1Йн 3.17).

Чи розгледівшись довкола, світські францисканці можуть прийняти на себе нові ініціативи: допомога бідним серед свого оточення, у своєму регіоні? Напевно такі ініціативи можуть розглядатися, як відповідь на потреби бідних. Можливо комусь потрібна допомога з пошуками роботи, з доглядом за дітьми та особами старшого віку; можливо треба серйозно розглянути суспільні ініціативи заради подолання бідності; це може бути також служіння інвалідам, безпритульним, дитячим будинкам і лікарням; допомога молоді в оволодінні професіями і реалізації життєвого покликання та інші ініціативи. Деякі спільноти, окрім обов’язкових внесків, мають окрему касу взаємодопомоги у яку вносять добровільні пожертви. Вони також беруть участь у парафіяльних акціях, як усі інші віруючі. Чи цього достатньо, щоб реалізувати наше особливе францисканське покликання? Чи можемо ми широко відкрити свої серця на «ідеї» і спонукання Святого Духа, щоб побачити красу свого специфічного покликання та глибокого розуміння довічної обітниці святої убогості?

о. Thaddee Matura OFM, «Duchowość św. Franciszka z Asyżu a nasze problemy współczesne», Kraków.

«Jego śladami», Zebrał o. Joachim Roman Bar OFMConv, Warszawa, 1988.

«Словарь Библейского Богословия», Bruxelles, 1990

о. Яцек Салій, «Декалог», Кайрос.