о. Анджей Романовський OFM Cap
Один з найважливіших вимірів покути як сакраментальної (Таїнство), так і не сакраментальної, є її суспільний характер. У стародавні часи здійсненню таїнства покути передувала довга, іноді багаторічна публічна покута (епітимія). Коли парафіяльна громада збиралася на Євхаристію, покутники, які стояли при дверях храму, просили про молитву вірних, які входили до храму, щоби випросити для них такого бажаного дару прощення.
Саме із цієї практики покаяння за гріхи і був народжений у Церкві «стан покутний» або «покутники». І з цієї ж самої практики народилися покутники із Асізі – перша братерська спільнота святого Франциска. Однак між ними є суттєва різниця: покаяння для Франциска та його братів не було засобом отримати відпущення гріхів, але слугувало для досягнення більшої євангельської досконалості. Франциск в Ім’я Господнє приймав навернених братів до спільноти, для якої покута була чимось подібним до Регули (Правила), тобто «способом життя».
У середні віки навернення асоціювалося з повним розривом зі світом, із старим життям і початком життя в Ордені. Ще до цієї пори в італійській та латинській мовах, життя релігійне і життя в монастирі окреслюється одним словосполученням - vita religiosa (життя релігійне). Було поширене переконання, що неможливо вести повноцінне релігійне життя поза монастирями. Інакше кажучи, досконалим релігійним життям, згідно з середньовічною ментальністю, можна жити тільки за мурами монастирів. Тому новаторство Франциска стало таким поширеним: спасіння та повноцінне релігійне життя стало доступне людям простим і світським, якщо вони приймали покутний спосіб життя за Євангелієм.
Покаяння (покута) визначає ідентичність трьох Францисканських Орденів, оскільки вони випливають з одного кореня – досвіду покаяння св. Франциска. Отже, покаяння має бути реалізовано в нашому житті, оскільки воно є його основою. Але воно також повинно мати сакраментальний характер, який в наш час є комфортним, на відміну від попередніх століть, бо тепер ми отримуємо відпущення гріхів негайно, а покуту виконуємо вже після відпущення нам гріхів.
Розуміння слова покута
Часто слово покута звужується до того, що нам потрібно спокутувати гріхи після сповіді, тобто до однієї з молитов призначених священиком. Якщо ми звузимо його до такого вузького розуміння, то втратимо дорогу Франциска і свідомість покаяння, як він його роздумів, як про дар Царства Божого: «Царство Боже всередині вас» (Лк 17,16). Тому розуміння слова покута має бути пов’язане з кількома термінами, які допоможуть виразити його складність і багатство змісту. Отже, покута повинна бути пов'язана:
1. з наверненням, оскільки покаяння є виконанням Ісусового заклику до навернення як повернення до Отця, від якого людина відійшла через гріх (пор. ККЦ 1423).
2. з метанойя (metanoia) – зміною мислення – покаяння означає зміну серця під впливом Слова Божого і в контексті Божого Царства (Reconciliatio et penitentia, RP 4)
3. з аскетизмом* (askesis (грец.) – практикуватися, удосконалюватися, тобто покаяння означає щоденні зусилля, щоби принести плоди навернення, тобто змінити життя відповідно до зміни серця, що виявляється у конкертних діях:
- втратити життя (своє «я», его) заради Христа, щоб Христос повернув нам його, як нове життя (Мт. 16. 24-26; Мк. 8. 34-36; Лк. 9. 23-25);
- залишити старе, щоб одягнутися в нове створіння, у Христа (Еф. 4. 22-24);
- подолати тілесне, щоби в нас перемогло духовне (1 Кор. 3, 1-20);
- підноситися від земного до небесного (Кол. 3. 1-4) (пор. RP 4).
4. з воскресінням, бо в істинному покаянні ми переходимо до духовного воскресіння, тобто переходимо від смерті гріха до життя в благодаті. Це робиться в особливий спосіб в момент примирення з Богом і Церквою, тобто в момент відпущення гріхів (RP 31).
5. зі зціленням: «Мої гріхи застрягли в мені, як стріли. Зціли мене, Боже, ліками покути» (з короткого відгуку з Літургії Годин, т.II, с.138). Покута тут розуміється як зцілення ран, спричинених гріхом, а також зцілення від рубців, завданих гріхом, подвійна рана, завдана собі та ближньому (РП 3; РП 15).
6. з розвитком. Без розвитку благодаті освячення та розвитку чеснот це вже не було б покаянням, яке розуміємо згідно із вченням Ісуса. Покаяння, не пов’язане з духовним розвитком, означало б спотворення його значення. Тоді це було б лише якоюсь формою ритуалізму й умертвлення (пор. п. 14).
7. з сопричастям, тобто єдністю, поєднанням з Богом і ближнім у любові. Бо гріх приносить смерть і веде до втрати стосунків з Богом і ближнім, а отже до безладу в душі і до відвернення від Бога. Покаяння, як особлива Божа благодать, що веде до спілкування з Богом і братами, – це повне усунення прокляття гріха і відтворення живого зв’язку, який ми називаємо спілкуванням з Богом (пор. RP 17; RP 25).
Поєднання вищевказаних термінів зі словом покута не вичерпує усього, із нею пов’язаного. Ісус закликає людей нещасних, засліплених жадібністю і ненавистю, щоби вони стали на дорогу покути, повернули сенс свого життя і прославили милосердну любов Бога до грішної людини (пор. ККЦ 1423).
Сакраментальне виконання покути
Покута в науці Христа ініціює і робить присутнім Боже Царство у житті людини, як про це говорить св. Франциск: «Нехай прийде Царство Твоє, щоб Ти царював в нас через свою Благодать» (Нап 4). Господь Ісус завдяки своїй присутності підніс покуту до рангу Таїнства, в якому Він особисто діє через служіння священика, з усією Своєю силою та ефективністю, бо коли священик прощає, прощає Сам Христос.
Прощення гріхів Самим Ісусом Христом – це надзвичайно цікавий теологічний феномен. Будь-який чоловік міг сказати своєму винуватцю: «Я прощаю тобі», але тільки йому. З іншого боку, ніхто не може сказати цього тому, хто винний перед самим Богом. Гріхи, скоєні проти Бога, можуть бути прощені лише Богом, і жодна людина не має такої влади. Ось що зробив Ісус перед чудесним зціленням розслабленого (пор. Мт 9,1-8; Мк 2,1-12; Лк 5,17-25). Якщо Христос прощає гріхи, скоєні проти Бога, то лише тому, що Він є Богом і Людиною, посланим примирити грішників з Отцем (пор. Дж. Макдауелл, Ісус. Більше ніж тесля, 1). Унікальність цього явища полягає не тільки в тому, що Христос відпускає, але й передає силу відпущення та розв’язання гріхів обраним Ним Апостолам: «Прийміть Святого Духа. Кому відпустите гріхи, тому відпустяться, а кому залишите, тому залишаться» (Йн 20,22-23; Мт 16,19-20).
Це сакраментальне усвідомлення покаяння та примирення є великим даром Христа для Церкви, через який Церква, як спільнота грішників, може бути звільнена від гріхів і освячена. За це ми повинні невпинно дякувати Богу! Після доброї сповіді ми виходимо святими, чистими, непорочними, гідними Бога і Його любові.
Сповідник і пенітент.
Особливий тип покутної спільноти
Термін «пенітент» у контексті сповіді слід розуміти як людину, яка сповідається, але ми маємо ширше зрозуміти це поняття, бо воно має свою історію і традицію. Poenitentia – poenitens (лат. покутник, каяльник) – це той, хто перед тим, як отримати відпущення гріхів, освітлений Святим Духом вже став людиною, яка усвідомила свої провини і розкаялась, навернулась і зненавиділа свій гріх, маючи твердий намір змінити своє життя.
Дві особи, пенітент і сповідник, зустрічаються в одному дуже конкретному місці і з цілком конкретною метою сповідник – вислухати сповідь і уділити відпущення гріхів для пенітента, як дар Божого милосердя. Вислухавши сповідь і даючи коротку настанову, сповідник, простягаючи руку над покутником, вимовляє формулу відпущення гріхів: «Боже, Отче Милосердя, що примирив світ із Собою через смерть і воскресіння Свого Сина і послав Святого Духа на відпущення гріхів, нехай уділить тобі прощення і миру через заслуги своєї Церкви. І я відпускаю тобі твої гріхи в ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь.» Вимовляючи ці слова, священик-сповідник відчуває в цей момент силу Христового священства і Христового відпущення.
Між сповідником і пенітентом створюється особливий і унікальний зв'язок. Він спонукає людину, що вже покаялася, визнати свої провини і гріхи, висловити жаль і бажання їх виправити, а сповідник приймає це як щиру постанову і дарує відпущення. Цей особливий зв’язок між сповідником і пенітентом, відокремлюючись від різних направду важких ситуацій, які в ньому можуть виникнути, є задуманий Христом і здійснюється досконалим діянням самого Господа, оскільки сам Христос діє в цих відносинах. Плодом цього Таїнства є не тільки примирення з Богом і Церквою, – воно має на меті дарувати освячуючу благодать, яка є основною, бо через неї можна здобути Небо, а також дієву благодать духовного розвитку.
Мета сакраментальної покути – святість
Сакраментальна сповідь (Таїнство) є виразом покаяння, яке Катехизм Католицької Церкви називає «трудомістким хрещенням» (ККЦ 980), оскільки воно відновлює початковий стан благодаті, отриманої у Таїнстві Хрещення, знімаючи всі гріхи, скоєні після цього першого таїнства. Таїнство покаяння та примирення, яке в просторіччі називають сповіддю, приносить один із найбільших дарів Бога, уділених людям після гріхів, скоєних після хрещення. Це є освячення конкретної людини. В одному з бревіарних антифонів міститься сенс святості святих людей, які «опромінені» святістю самого Бога: «Прославимо Бога, слава якого сяє в святих».
Цю славу Божу, а також Божу святість, дану нам у сакраментальній і не сакраментальній покуті, можна розуміти як відновлення первісної небесної невинності, що дозволяє людині жити у великій близькості та мирі з Богом (див. Чистота, Лексикон францисканської духовності). Унікальним і надзвичайним чином ця благодать засяяла в людях, яких Церква визнала святими. Своєрідним чином вона проявилася у світі через св. Франциска з Ассізі, щоб не тільки люди відчули цю новизну благодаті, але й безсловесні створіння, тварини, птахи, уся природа відчули в ньому «об’явлення слави синів Божих, на яке чекає все творіння» (пор. Рим 8,16-24). Це те, що відбудеться із нами, коли ми відкриємося для благодаті покаяння та духовного розвитку, притаманного процесу навернення.
Духовне керівництво – духовне товаришування
Здійснення таїнства покаяння через дію самого Христа зусиллями людини, як сповідника, так і того, хто сповідається, може стати можливістю їхнього взаємного духовного розвитку. Сповідь перед одним сповідником – це шанс, що, окрім вищезгаданих ефектів цього таїнства, може відбуватися ще й духовне керівництво, тобто духовний супровід сповідника у розвитку його підопічного чи під час самої сповіді чи бути провадженням перед нею. Йдеться про особу священика, який, маючи довіру людини, яка прагне духовно розвиватися і просить про духовний супровід. Ніхто не може об’єктивно судити про стан своєї душі. Тому покутник, котрий хоче звільнитись від своїх помилкових суб’єктивних суджень, просить про об’єктивну оцінку своїх переживань і думок у священика, який має здатність спрямовувати серце у світлі Слова Божого та католицького вчення на шлях святості згідно з Божим планом. Чи це можливо? Цілком. Свідченням ефективності такого духовного керівництва є такі святі сповідники, як св. Отець Піо, бл. Гонорат Козьмінський, св. Леопольд Мандич, св. Йоан Марія Віаней та багато-багато інших, які освятилися, звершуючи Таїнство Примирення і багато вірних душ спрямували до святості.
Святі сповідники і святі пенітенти
Для духовного супроводу потрібен підготовлений священик, який може розпізнати, що відбувається в душі людини, яку він духовно супроводжує. Про цю духовну підготовку має дбати він сам, через власне навернення, навчання та читання книг духовних учителів. Про милість отримати такого сповідника повинна молитися кожна людина, яка зацікавлена у духовному супроводі та керівництві. Пізнаючи життя сестри Фаустини Ковальської, ми можемо дійти одного висновку, що сам Христос обрав її духовне спрямування як засіб її освячення: «Напиши, секретарко Моя, що духовним керівником душ є безпосередньо Я Сам – а опосередковано проваджу їх (душі), через священика… і кожного Я веду до святості дорогою, яка відома тільки Мені (Щоденник 1784); Я лише ховаюсь за священиком (Щоденник 1725). У випадку з сестрою Фаустиною можна говорити про щасливий збіг обставин. Бо і вона, і її сповідник, образно кажучи, освятились під час сповіді: сестра Фаустина з одного боку сповідальної решітки, а о. Міхал Сопоцько по інший бік сповідальні. Це прекрасний приклад дієвої дії Божої благодаті, яка в таїнстві Божого милосердя перетворює серця і відкриває їм святість самого Бога.
Прикладів такого особливого співвідношення між святістю сповідника і пенітента можна було б знайти набагато більше. Згадаймо також св. Маргариту Алякок та її духовного керівника св. Клавдія Коломб'єра, св. Франциска Сальського і св. Жоана де Шанталь. Що ж стосується нашої Бл. Анелі Саляви, то ситуація була дещо іншою. Вона освятилася через героїчну вірність Божій благодаті, бо була залишена своїм духовним керівником, на що скаржилась Христу: «Ти запровадив мене на високу гору (до вершин містики) і залишив мене одну». Христос на це відповів їй: «Але що ти маєш на увазі? Адже я тебе не покинув.» Бо справжнім керівником душі є Христос.
Підсумок
Шлях до святості проходить через покуту, яка, згідно з вченням св. Франциска, є благословенням Божим і робить нас помешканням Святого Духа (пор. 1ЛВ). Чи можна його переоцінити? Напевно, ні. Сакраментальне здійснення покаяння, тобто переживання покути в Таїнстві покаяння та примирення, встановлених Христом, є для нас великою надією і шансом для нашого освячення. Уподібнимось ж до св. Франциска, щоб ми, як і він, насолоджувались його плодами, які також включають вічне спасіння. Станьмо через покаяння подібними до орлів, що злітають до неба, бо, як сказано в Писанні: «Хто надіється на Господа, набуває сили, одержує крила, як орли: біжать без утоми, ходять не втомлюючись» (Іс 40,31).
Пропозиція для обговорення у спільнотах
Коли ми говоримо про Таїнство покаяння під час формації, найпоширеніше запитання: «як часто треба сповідатись?» На це питання можемо відповісти, що Любов нам каже сповідатись раз у місяць, найкраще у першу п’ятницю місяця, – Любов яка є Христос, заохочує нас до першої п’ятничної сповіді.
У випадку Бл. Анелі Саляви, коли вона відчувала себе покинутою своїм духовним керівником, вона почувалася загубленою в містичному досвідчені, в якому вже перебувала. Для неї, як для всіх містиків, сповідь була більше, ніж прощення гріхів, – вона була духовним спрямуванням, яке давало їй сили і нове світло. Що ми про це знаємо? У містиці багато речей, яких ми не здатні зрозуміти. Наприклад, св. Тереза Авільська розповідає про життя св. Петра з Алькантари, який, відчуваючи в серці жар Божої любові, стрибнув у ополонку, щоб охолонути. Ефект був протилежним, оскільки він не відчував полегшення, а лід розтанув. Це речі поза нашим розумінням, так як у нас такого досвіду немає. Так само просту рекомендацію Отця Піо для однієї особи не можна застосовувати до всіх.
Іноді після сповіді ми намагаємося швидко відмовити призначену священиком покутну молитву, але може залишатися ще відчуття, «чи цього достатньо?».
Найважливішим є навернення, бо сакраментальна покута – це особлива мить цього покаяння, як відшкодування перед Богом. З іншого боку, намагання навернутись, залишитись в благодаті освячення, уникнути гріха є справжньою належною покутою. Коротше кажучи «наше життя по суті є покутним життям». Шкода, коли ці слова залишаються тільки гаслом на словах. Або коли ми вдаємося тільки до зовнішніх покутних аскетичних практик.
Покаяння – це не умертвлення, а навернення і запалювання серця вогнем Святого Духа. Покута, за розумінням св. Франциск, це простір Царства Божого всередині нас, куди ми входимо завдяки покаянню, залишаємося там з Христом і розвиваємося, зростаємо. Але особливим моментом покаяння є момент сповіді, тобто сакраментального здійснення покути. Тут важливий контекст покаяння та навернення. Якщо ми його втратимо, то сповідь може перетворитися на щось формальне. Це саме стосується і покутного способу життя. Через покуту, каже св. Франциск, Святий Дух робить із нашого серця місце Свого помешкання та постійного перебування. Таке є правдиве розуміння покути і її плодів. Через таке розуміння покути, наша «голова», тобто наші вузькі поняття, повинні розширюватися і дозволяти розширюватися нашому серцю.
«Необхідність духовного керівництва». Існує думка, що не у всіх має бути духовний керівник, що це не доцільно для всіх, а отже, їм не потрібно про це просити.
Тут варто звернути увагу на кілька речей:
Покаяння неможливо переоцінити, але той, хто сам не входить у покаяння, ніколи не зможе пізнати глибину його благодаті. «Тепер не я живу, а Христос живе в мені» (Гал. 5, 20). Христос, який кличе моє серце до досконалості, найпотужніше притягує через приклади святих, які на своєму прикладі показали, що станеться із нашим серцем, повністю відданим Христу в покуті.
«Чи сповідався св. Франциск і як часто?»
Немає свідчень у біографії і в листах Франциска, які він сповідався, і як часто він сповідався. Вважається, що в 1215 році Франциск був присутній на Четвертому Латеранському соборі, тобто вісімсот років тому, на якому було встановлено церковну вимогу сповідатися принаймні раз на рік. На цьому самому Соборі Франциск також приймає знак Тау як свій знак хреста. Так, Франциск сповідався принаймні раз на рік, а присутність бр. Леона, овечки Божої з Франциском на Альверні, наводить на припущення, що він сповідався перед ним частіше. Сам Франциск у 1-й Регулі про практику сповіді говорить: «І брати мої любі, як священнослужителі, так і не клірики, нехай визнають свої гріхи перед священиками нашого Чину. А якщо це неможливо, нехай сповідаються перед іншими розважливими католицькими священиками, добре знаючи і пам’ятаючи, що якщо який-небудь католицький священик дасть їм відпущення і покаяння, вони отримають безперечно, якщо тільки постараються виконати накладену на них покуту смиренно і вірно. Якщо ж вони не можуть знайти священика, то нехай сповідаються перед братом, як каже апостол Яків: «сповідуйте свої гріхи один перед одним» (Як 5,16). З цієї причини, однак, вони не повинні вагатися звертатися до священика, бо тільки священикам дано владу зв’язувати та розв’язувати. І після такого жалю і зізнання нехай приймуть Тіло і Кров Господа нашого Ісуса Христа з великим смиренням і благоволінням пам’ятаючи, що говорить Господь: «Хто їсть Моє тіло і п’є Мою кров, той має життя вічне» (Йн. 6.55); і ще: «Робіть це на Мій спомин» (Лк. 22,19).
ФОС раніше називався «Брати та Сестри Покути», або «Третій Орден св. Франциска». Однак Лист до вірних св. Франциска, «про тих, хто покутує, і про тих, хто не покутує», був від початку – він зберігся протягом століть, а тепер він також знаходиться у нашій оновленій Регулі, затвердженій Павлом VI. Франциск висловлюється доволі різко, говорячи про тих, хто покутує, і тих, хто не покутує. А покута є єднанням з Христом. Коли ми розважаємо окремі статті Регули і принципи нашого життя, то не повинні забувати про це Послання до вірних, яке є найважливішим нагадування Франциска про те, що ми маємо навернутися та жити в покуті. Бо часто ми живемо так, щоб догодити своєму «брату-ослику». Середу і п’ятницю можемо пережити не як день посту і покаяння, зводячи покуту до відмови від м’яса. Деякі не вважають нормальним провести вечір п’ятниці з колегами чи друзями, щоб розважитися після напруженого робочого тижня. Але те, що написав святий Франциск багато століть тому, усе ще важливе для францисканців! Ми повинні не лише поважати ці слова, але й жити ними, навіть якщо світ навколо нас дивиться на покаяння по-іншому.
Аскетизм (грец. «вправляння») – в християнстві це поняття використовується для визначення форм релігійної практики. Це добровільне самообмеження у їжі, відмова від майна на користь нужденних, безшлюбність, цнотливість, проживання на пустельні. Мета християнського аскетизму – вільність від гріха, «чистота серця», безпристрасність, тобто опанування своїх почуттів. Варто зазначити, що форма не може замінювати суті покути; зовнішні практики перетворюються на імітацію, лицемірство, якщо вони не являються зовнішнім проявом глибокого внутрішнього навернення і покаяння.