Ярослав Я. Мацкевич
Теологічні студії Лодзь, 2000
Безробіття є проблемою майже кожної сучасної економіки. У нашій країні, хоча минуло багато років, це все ще «спадок соціалізму» та ефект зміни економічної системи після 1989 року. Це проблема суспільства і, перш за все, проблема особистості. Ми живемо у суспільстві, і суспільна думка багато важить у цьому питанні. Багато публікацій, багато «рецептів» вирішення цієї проблеми, багато статистичних даних та досліджень, але мало результатів. Явище безробіття стосується кожного; одних безпосередньо, інших опосередковано, через безробіття членів сім'ї та друзів.
Це гостра проблема, болісна і дуже обтяжлива для економіки. Однак це набагато обтяжливіше для людини і для християнина. Ми не можемо закривати очі на біль наших братів і сестер, змушених з економічних причин залишати свій дім, родину і вітчизну, залишати спільноту і служіння, щоби шукати способів утримання десь далеко… Ми також не можемо ігнорувати бідних сусідів і знайомих, навіть не намагаючись допомогти їм вирішити життєву проблему безробіття. Як ми реагуємо і що робимо, коли зустрічаємося з важкими ситуаціями ближнього? Треба нам подивитися і побачити, як дивиться Бог і як хоче, щоби ми дивилися і реагували?
Звісно, ця стаття не вичерпує всю тему, але наведені приклади, спроби вийти з важкої ситуації, мають привести до роздумів про участь християн у боротьбі з безробіттям. Безробіття визначається як стан, коли попит на ринку праці перевищує пропозицію. Безробіття – це визначення різниця між тими, хто хоче працювати, і тими, хто працює. З самого початку слід розрізняти окремі види цього явища: фрустраційне, хронічне, технологічне та структурне безробіття. Фрустрація – це психологічне явище, суть якого полягає в тому, що безробітний стоїть перед непереборною проблемою (об’єктивною чи суб’єктивною), коли його очікування не відповідають реальності. Він просто не хоче взятися за роботу, яка не відповідає його очікуванням, фахові, освіті. Ця проблема може бути симптомом знецінення праці у деяких галузях, наприклад у культурній сфері.
Хронічне безробіття – це явище, що супроводжує сезонні роботи. Це відбувається там, де ринок праці залежить від сезону (наприклад, туризм та агротуризм (збирання врожаю), які є типовими сезонними ринками). Гострота цієї проблеми зростає в таких сферах, де ринок є хронічним по суті. Заробіток кількох місяців «годує» більш тривалий період безробіття, коли люди не можуть знайти іншу роботу у своєму регіоні, орієнтованому на сезонні заробітки.
Коли люди втрачають роботу через впровадження нових технологій, коли кількість працівників скорочується, наприклад, через автоматизацію виробничого процесу, ми говоримо про технологічне безробіття. Цей тип явища поширений у всьому світі і завжди буде супроводжувати технічний прогрес. Цю проблему подолати найважче, бо тут безробіття пов'язане зі зміною структури ринку. Можна говорити про проблему структурного (технологічного) безробіття, як домінуючого, скрізь, де економічні зміни призвели до розпаду ринкової структури даної території. Наприклад, коли цілий регіон закриває шахти через їхню нерентабельність, велика кількість людей у безвихідній ситуації тотального безробіття. Подолання таких великих проблем вимагає не стільки старання конкретного безробітного, скільки реструктуризації економічного ринку цілого регіону. Доки регіон не буде переформатований на інші галузі, ситуація з безробіттям не може бути переборена. Поки не буде наданий певний шанс знайти роботу, безробітні повинні залишатися під захистом державної адміністрації. Допомога по безробіттю дозволяє уникнути багатьох соціальних трагедій і врятувати деякі сім’ї від повного позбавлення ресурсів для існування. Так, невідкладна допомога у випадку втрати роботи необхідна, але вона не триває довго, і не вирішує проблеми завтрашнього дня.
Крім економічного виміру, безробіття має свої соціальні та психологічні виміри. Будь-яке суспільство, яке постраждало від цієї проблеми, стає біднішим. Основний внесок особистості в розвиток суспільства гальмується нездатністю реалізувати свої навички у позитивній та ефективній роботі. Це призводить до депресивних наслідків. Також зменшується відсоток людей, які постійно підвищують свою кваліфікацію та навички. Суспільство загалом стає усе біднішим через реальне зниження рівня життя. Загострюються небезпечні соціальні проблеми, що супроводжують безробіття, такі як алкоголізм, зростання злочинності, домашнє насильство.
Психологічні наслідки безробіття найбільше відчуваються у найближчому оточенні безробітного, у його родині та колі найближчих друзів, сусідів. Ця психологічна проблема може зламати психіку людини працездатного віку. Нездатність реалізувати себе через роботу, невідоме завтра, з відсутністю матеріальних засобів для виживання, посилює страхи і депресію. Підвішена у вакуумі людина переживає одну з найбільших трагедій у житті – втрачає надію. Втрата надії призводить до зниження самоприйняття і погіршує власний імідж людини. Її претензії скеровані не тільки до влади, роботодавців, ближніх, які невзмозі допомогти – її крик скерований прямо до Отця, Який допускає таке важке випробування. Якщо віра не дозволяє безробітному. Який опинився у важкій життєвій ситуації, скерувати вої звинувачення на Бога, він скеровує їх на себе самого, запускаючи процес самознищення: зниження самооцінки, різке зниження емоційного фону, невдоволення, «перегорання» творчих і професійних здібностей, хворобливість, самотність, страх.
Людина, позбавлена роботи, також позбавлена контакту з іншими людьми – вона не може вступити в невербальний діалог. Сім'я безробітного бере участь у тій же драмі, що й він сам. Вона в основному стикається з наслідками розчарування безробітних; саме сім’я фактично стає біднішою, її рівень життя падає, часто навіть нижче так званого прожитковий мінімуму. Діти безробітних мають менші шанси отримати належну освіту. Для родини безробітного постає необхідність вибирати між двома замінними базовими благами, без можливості придбати блага кращі, якісніші, не говорячи вже про блага вищого класу (не лише матеріальні, але й культурні, духовні). Родина змушена всі гроші витрачати на забезпечення біологічного виживання, втрачаючи доступ до культури та освіти. Безробіття спричиняє принизливу бідність, а безпорадність перед таким станом речей не дозволяє її подолати.
Праця стає «ринковим товаром» який має власну цінність, іноді надзвичайно завищену, бо відповідно завищені вимоги до робітників. Такий підхід взагалі не може бути прийнятий на практиці, оскільки він зводить людину до рангу «об’єкта» працездатного чи непрацездатного. Хоча фактом є те, що необхідність боротися за роботу мотивує людей підвищувати свою кваліфікацію, її відсутність заважає досягненню цієї мети. Так замикається порочне коло безвихідного становища безробітного: щоб влаштуватися на роботу, він повинен підвищити свою кваліфікацію, але не отримає її, поки не влаштується на роботу, яка йому підходить.
У такій ситуації , слід поставити важливе і складне питання; питання, якого не варто уникати: «Що запропонувала Церква і що вона може запропонувати безробітним у нашій країні та регіоні?».
Слід підкреслити, що оскільки безробіття є соціальною проблемою, воно також впливає на вірних Церкви. Бо Церква не може залишатися пасивною відносно проблеми безробіття. Перед обличчям страждань, а все ж безробіття є формою страждання, не можна прийняти лише позицію очікування рішень «згори».
Ініціатива деяких архіпастирів католицької Церкви – це лише спроба говорити з вірянами про проблему безробіття та спільно її вирішувати. Ця пропозиція стосується того, що священики не стягують плату з безробітних за богослужіння (хрестини, весілля, похорони, тощо). Звісно, якщо самі священики не заперечують. Але слід зазначити, що, на жаль, ця спеціальна пропозиція не вирішує основну проблему, тому що безробітним необхідно насамперед забезпечити впевненість завтрашнього дня. Перш ніж з’являться рішення зверху вниз, знизу має народитися ініціатива протидії безробіттю. На найнижчих рівнях суспільного життя, де проблема є не тільки найбільш помітною, але й найбільш гостро відчувається, слід розробляти конкретні плани боротьби з безробіттям.
Так само, як адміністративне управління має базуватися на найнижчих осередках (комунах, регіонах), рішенням для Церкви може бути взяти на себе тягар завдання саме в середовищі безпосереднього контакту з проблемою, тобто в парафіях, базових одиницях церковної організації. Саме на цьому рівні можна говорити про реальні наслідки безробіття. Адже парафіяльна спільнота є найкращим спостерігачем за власним життям, тож яке завдання парафіяльних священиків?
Перш за все, місія Церкви – це євангелізація, усі інші сфери діяльності для неї другорядні. Можна зустріти думку священиків, що вони не піддаються пасивності, бо, наприклад, відправляють меси для безробітних, організовують служби, ведуть паломництва для вирішення проблем безробітних. Духовна підтримка, настільки потрібна тим, кого торкнулася обговорювана проблема, вкрай необхідна, але діяльність пасторів не може обмежуватися лише літургійними богослужіннями. «Свята Меса є джерелом і вершиною християнського життя», як навчає Другий Ватиканський Собор; тому старання пастирів мають розпочинатися і закінчуватися літургією, але по дорозі, однак, слід передбачити низку різноманітних заходів, тому що Лист св. Якова навчає, що євангелізація, відірвана від повсякденного життя, несумісна із завданням, яке поставив Христос. Тому першим завданням священиків буде інтенсивна робота, щоб повернути надію людині, яка не може чи не хоче знайти роботу. Без відновлення довіри та впевненості в собі, без надії на краще завтра неможливо самостійно шукати роботу. Твердження про те, що безробітному потрібно дати вудку, щоб він міг сам зловити рибу, є правильним, але лише тоді, коли у безробітного ще є де ловити рибу. Наказ ловити рибу там, де немає води, вкрай нераціональний, що часто буває на ринку праці.
Іноді також виявляється, що безробітний спроможний ловити цю рибу, але сам не може і він у цьому не винен. Тут може поширюватися суспільна діяльність Церкви. Маючи певні об’єкти (будівлі, кошти зі зборів), парафіяльна громада може організовувати, наприклад, навчальні та курси та курси перекваліфікації для безробітних. Парадокс структурного безробіття полягає в тому, що часто є вакансії, які неможливо заповнити через відсутність достатньо підготовлених людей. Деякі люди просто не можуть подолати цей психологічний бар’єр, особливо якщо вони були висококваліфікованими спеціалістами, а тепер змушені йти на малокваліфіковану та низькооплачувану роботу. Часто виявляється, що людина залишається безробітною, оскільки не може самостійно вирішити у якій галузі має тепер шукати роботу – вона розгублена на ринку праці. Часто буває так, що людина за станом здоров’я не може взятися за роботу (навіть прибирання) яка вимагає фізичної витривалості, чи навпаки, довгого сидіння за компютером.
Це також проблема молоді, яка після закінчення середньої освіти усвідомлює, що проблема безробіття буде проблемою усього їхнього життя. Шкільна освіта – це лише загальна освіта, вона не може підготувати людину до вимог ринкової дійсності. Церква могла б бути для них продовженням певного етапу освіти – навчити знаходити себе в дорослій реальності. У сільських або маломіських парафіях все ще залишається проблема освітніх прогалин серед молоді, які її дискваліфікують. Слід звернути увагу і на безробітних, доля яких могла б бути зовсім інакшою, якби їм дали можливість продовжити навчання на рівні університету (вища освіта все ще дає статус вищої кваліфікації).
Однак для багатьох молодих талановитих людей відсутність фінансових ресурсів є перешкодою для продовження навчання. Пропозицією вирішити проблему було б створення парафіяльними радами спеціальної стипендії для бідних студентів із громади даної парафії. Крім економічного аспекту, могло би бути свідченням дієвої участі спільноти у вирішенні проблем її членів. У парафіях з невеликою кількістю віруючих створення такого фонду, безумовно, є нелегким, тому мало хто може скористатися такою формою допомоги. Проте ця ініціатива могла бвиконати основне завдання, не замінюючи при цьому відповідальності самого студента: допомогла б стати незалежним і, що ще більш важливо, дати переконання, що «ти не сам» у боротьбі за виживання у пошуках праці. Важливим тут здається завдання священиків, яке полягає у тому, щоб «досягти» вух і сердець потенційних роботодавців.
Чим нагальніше завдання, тим гучніше лунають голоси про рабське ставлення до робітників на деяких робочих місцях. Католицьке соціальне вчення підкреслює, що добробут людини важливіший за капітал. Проголошення правди про людину, про її освячення працею, має містити гучну і рішучу позицію на захист гідності людини-трудівника. У «пострадянських» країнах поняття культури праці присутнє на узбіччі свідомості вірних. Церква наголошує на обов'язку святкувати неділю (не працювати), поважати чуже майно та засоби праці, бути терпеливими у стражданні та толерантними… Але набагато менше говорить про права робітників на невід'ємну людську гідність. Ці права також включають право мати роботу та отримувати допомогу в її отриманні. Святий Павло в Посланні до Галатів закликає: «Носіть тягарі один одного, і так виконаєте закон Христа».
Жоден християнин не повинен залишатися глухим до крику безробітного, не може пройти повз проблему, розраховуючи, що її адміністративно вирішать відповідні державні та місцеві органи влади. Ініціатива має бути в руках небайдужих побратимів, людей, які поділяють ту ж віру та надію. Безробіття – це такий тягар для людини, який вона не в змозі винести сама. Без допомоги людей доброї волі вона приречена на «рослинне» існування, приниження, розчарування та соціальне відчуження, навіть на осудження. Чутливість вірян до проблеми номер один останніх десятиліть – це певним чином обов’язок не лише церковної ієрархії, а й усіх, хто може щось зробити: від парафіяльних священиків, через економістів, до власників невеликих фірм спроможних надати робочі місця.