ОСІННЄ…
Розпочалася золота осінь. Листопад. Свято Всіх Святих і Усіх померлих вірних. Є над чим подумати. Попереду грудень, коли Новонароджене Дитятко знову прийде на землю, сповіщаючи, що Господь нас не забув! А поки що природа завмирає.
Небо хмарами покрилось,
Дощ полив, як із відра.
Верби сумно похилились –
Осені прийшла пора.
Перший лист упав із вітром,
Інший – враз почервонів,
Жовтий закружляв в повітрі,
Наче згадка літніх днів.
І калина, як дівчина,
Червоніє від ягід,
А жовтнева горобина
Від плодів лягла на пліт.
І пташки у вирій линуть
Їх чекає далечінь –
Залишилася від літа
Чарівної спеки тінь.
Закінчилося літо…
Листопад – це місяць року,
Коли листя опадає,
Всю красу свою на землю
Потихеньку опускає.
І буває дуже швидко,
Коли вітер налетить,
З ранку ще було зеленим,
Жовтим ввечері лежить!
А трапляється, що листя
Ще в повітрі десь кружляє,
Лише потім, не квапливо,
На промерзлий грунт лягає.
Так буває і з людьми,
Що приходить та пора,
Коли враз краса й могутність
Вже на землю прилягла.
І нічого не змінити,
Коли осінь наступає,
Лиш один Господь Всевишній
Пору осені цю знає!
Ось такі сюрпризи приносить земне життя! Що ж
пропонує нам Господь?!
Божі знаки розпізнати
Нас Господь всіх закликає,
Час земний не змарнувати
Дух Святий нас надихає.
Час земний кордони має,
Їх нікому не змінить,
Не помітимо, як швидко
Вже прийде блаженна мить.
Тіло грішне відпочине,
Поки прийде наш Господь,
Дух до Неба наш полине,
Де згадаємо про плоть.
Як її любили більше
І про душу забували,
Скільки часу й кожну мить
В марноті не цінували.
Часу в Вічності не буде,
Пошкодуємо тоді,
Що його ми змарнували,
Як жили ще на землі.
Листопад – місяць молитви за спочилих близьких і
рідних нам людей. Та і вони про нас не забувають.
Спілкування святих продовжується. Відвідуємо їхнє
місце спочинку.
Ті, що в Вічність відлетіли,
Вже, напевно, про все знають,
І про тих, що залишились,
Теж вони не забувають.
Ми ж прямуємо до місця,
Де вони відпочивають,
Живі квіти положити –
Про любов хай нашу знають!
А коли до них прийдемо,
Поміркуємо про те,
Як же мало їх любили,
Кожен серцем те збагне.
І тому любові кроки
Вчасно маємо робити,
Щоб коли приносим квіти,
Всім у спокої нам жити!
« « «
Випробовуєш мене
Ти, мій Боже, милий,
Як приходять ті думки,
То нема вже сили.
Коси білі, наче цвіт,
Міркування – зрілі,
Та не пізнаний мій світ,
І далекі цілі…
Випробовувань чимало
У житті земному є,
І здається сил не стало,
Та Господь їх надає.
У молитві Його голос
Доторкається щораз
Заспокоює уголос
І дає такий наказ:
Не втрачати нам надію,
Руки враз не опускать,
А в покорі та молитві
Дива ясного чекать.
А у Бога все можливе,
Свято зробить Він для нас,
Тільки буде оце диво
У призначений нам час.
По дорозі на цвинтар…
На зустріч їду я з померлими давно,
А дощ хлюпоче бризками в вікно.
Він плаче й пам'ять в серці ожива –
Спішу сказати вдячності слова.
Колись й вони ходили по землі,
Старі й дорослі, юні та малі…
І ось вже зрілість на моїм порозі,
А я в тривозі на сумній дорозі.
Вклоняються дерева до землі,
Вітають і всміхаються мені.
І в серці радість спілкування ожива,
Господь говорить втішності слова.
Зустрінемось, коли ж – вирішувати Богу,
Що визначає кожному дорогу!
На цвинтарі.
Впокоєні там вороги і друзі –
Їм більше, видно, нічого ділить,
Бо на останньому життєвім крузі
Їх перестріла невблаганна мить.
Там пам’ятників кам’яна подяка,
Словами пересипана з буття,
Як мирить смерть – погана та ознака,
Бо має помирити нас життя.
Але не завжди є можливість відвідати могили,
особливо, коли вони далеко і тоді приходить сум:
Пробач мені, матусю. Довго дуже
До тебе не приходжу на могилу.
За не написані листи ти не засуджуй,
Адресу без прописки ти змінила.
Перед тобою впавши на коліна,
Затиснувши в руках зів’ялі квіти,
Напевно, в сумовиту домовину,
Несамовито стукає лиш вітер.
Пробач мені, що я сиджу і плачу,
Пробач,що розум серця не навчає,
Пробач, чого собі я не пробачу,
За що сама себе завжди картаю.
Свої провини – більші та мізерні –
Я принесу до тебе, мамо мила,
І ти мені, як у житті, напевно,
Пробачиш їх душею – не очима.
Вірю, що попереду на мене чекає зустріч:
…Не чутно по світу ступаю,
Щоб пам'ять свою не збудить,
Я з мамою стрінуся, знаю,
Господь подарує цю мить!
« « «
Земне життя стрімко біжить вперед, чимало рідних і
близьких відійшли до Вічності:
Збираю яблука в саду –
Ознаку давню спірності.
А сонце – скупане в меду,
Настояне на вірності.
Тобі , мій світ, поталани,
На варті тиші й стійкості.
…Уже обстрижені лани
Ідуть до війська вічності.
Часто на дереві залишається один лише листок:
На дереві залишився
Один лише листок,
Бо, видно. не прийшов іще
Його життєвий строк.
Хитає вітер дерево,
Суворо гомонить:
– Додолу падай швидше ти –
Тобі уже не жить.
Я дощиком покрапаю,
Як віником змету.
Сказав листок у відповідь:
– Настане час – впаду .
Мене тримає дерево –
Од нього сила є,
Тому в собі я впевнений,
В тім щастя є моє!
Дякую, Господи, моє чудове Дерево життя!
Миру всім та добра! Довго триматися на дереві життя
разом з Господом!