Жан Корбон
(Словник Бібілйного Богослів’я, Брюсель, 1990)
Іноді випробуванням ми називаємо екзамен, або якісь змагання. Та коли приходить скорбота і печаль внаслідок хвороби, горя чи невдачі, зміст випробування і його значення поглиблюються. Значить, ми стали мудріші, бо через віру починаємо сприймати страждання як випробування, в якому проявляється моральна сила людини. Нам відкривається внутрішня глибинна реальність у якій насправді немає нічого скорботного: від дорогоцінного металу вимагається проба; від юнака – екзамен, щоби міг показати, чого він вартий; щоб подорослішати, людина має пройти через відповідні випробування.
Бог випробовує людину, щоб відкрити серце і дарувати життя: «Пам’ятати будеш кожний шлях, яким попровадив тебе Господь Бог твій у пустині, щоб випробувати тебе, і [зло] вчинить тобі і випробує те, що в твоїм серці, чи зберігатимеш заповіді Його чи ні. І зло вчинив тобі, і морив тебе голодом, і нагодував тебе манною, чого не знали твої батьки, щоб сповістити тобі, що не самим хлібом житиме людина, але кожним словом, що виходить з уст Бога, житиме людина» (Втор 8,2).
З іншого боку, сама людина намагається довести собі та іншим, що вона «як бог», та це бажання викликане спокусою і веде до смерті: «Блаженний муж, що подолає спокусу, тому що, бувши випробуваним, дістане вінець життя, якого [Господь] обіцяв тим, хто Його любить. Ніхто із випробовуваних хай не каже, що він Богом випробуваний, бо не випробовується Бог злом, і не випробовує нікого. Кожен випробовується власною пожадливістю, що зводить і ошукує. Тоді пожадливість, зачавши, породжує гріх, а вчинений гріх породжує смерть» (Як 1,12). Отже, є ще хтось, хто спокушає до випробування – сатана, спокусник (Бут 3). Тож випробування може бути даром благодаті для зростання, або – закликом до гріха. Бо випробування спонукає нашу свободу діяти – але чи з Богом, чи з сатаною – це питання, яке мусимо самі собі поставити. Справжній зміст цієї людської драми відкривається лише тоді, коли приходить Ісус Христос.
Бог випробовує те збіговисько людей – гурт, який ще не є народом, – з якими Він встановив Свій Завіт-Союз, і який поступово перетворює на вибраний народ. Це випробування любові! Народ зробив свій вибір – служити своєму Богу: «Ми послужимо Господеві, бо Він є нашим Богом» (ІсНав 24,18б), але серце народу все ще роздвоєне. Випробування дозволяє любові проявитися і очищає серце. Це довга справа, і Бог Сам прикладає до неї руку: «І наведу на тебе мою руку і вогнем очищу тебе до чистоти» (Іс 1,25а). Таким великим випробуванням був Вавилонський полон, і лише малий Остаток витримав його. Так само, як перед обличчям Христа цей Остаток зберігся тільки завдяки Божій благодаті: «Отож, я запитую: Чи відкинув Бог свій народ? Цілковито ні! Бо і я ізраїльтянин, з насіння Авраама, з племені Веніаміна. Не відкинув Бог свого народу, який знав і раніше. Хіба не знаєте, що Писання каже про Іллю, як він просить Бога за Ізраїля: Господи, повбивали твоїх пророків, порозбивали твої вівтарі, а я залишився сам, і шукають моєї душі! І що ж каже йому Бог у відповідь? – Лишив я собі сім тисяч чоловіків, які не схилили коліно перед Ваалом. Так само і тепер лишилася решта – за вибором благодаті» (Рим 11,1-5; 3Цар 19,18).
Чим ближче Бог, тим більше Він випробовує – «За усе це подякуємо Господу, Богу нашому, Який випробовує нас, як і батьків наших» (Юдит 8,25). Бо випробування цим світом – це випробування надією, яка найбільше очищує, бо проникає вглиб серця. Врешті-решт усі випробування закінчаться останнім Судом і пришестям Царства Божого у цей світ. В особистому вимірі кожне випробування, яке описує Святе письмо, вінчає страждання людини-праведника. Саме в цих праведниках Божа присутність стає найбільш близькою, бо тоді людина стикається вже не з неможливістю жити, а з повним абсурдом [невідповідністю] життя. Це таємниця Божа, закрита до повноти часів, доки не звершиться усе, передбачене Богом про Його Святого:
«Ось зрозуміє мій раб і піднесеться і дуже прославиться. Так як численні будуть з подивом дивитися на нього, так обезславиться перед людьми його вигляд і його слава перед людьми, так дивуватимуться ним численні народи, і царі земні замкнуть свої уста. Бо ті, кому не сповіщено про нього, побачать, і ті, що не почули, зрозуміють.
Господи, хто повірив нашїй вістці? І господнє рамено кому відкрилося?
Він зійшов перед ним як дитина, як корінь у спрагненій землі, в ньому немає вигляду ані слави. І ми його побачили, і він не мав вигляду, ані краси. Але його вигляд безчесний, опущений понад всіх людей, людина, що була у рані, обізнаний терпіти хворобу, бо відверталися від обличчя його, він був збезчещений і вважався за ніщо. Цей поніс наші гріхи і за нас терпів, і ми вважали, що він у болі і у рані і у скорботі. А він зранений був через наші гріхи і терпів хворобу через наші гріхи. На ньому напоумлення нашого миру, його ранами ми вилікувалися.
Ми всі заблукали як вівці, людина збилася зі своєї дороги. І Господь його видав за наші гріхи. І він через пізнання зла не відкриває уст. Як вівця був ведений на заріз і як ягня без голосу перед тим, що його стриже, так не відкриває своїх уст.
В упокоренні взято його на суд. Його рід хто розповість? Бо його життя забирається з землі, через беззаконня мого народу його поведено на смерть.
І дам злобних замість його похорону і багатих замість його смерти. Бо він не вчинив беззаконня, ані не знайдено обмани в його устах.
І Господь бажає його очистити від рани. Якщо дасьте за гріхи, ваша душа побачить насіння, що довго живе. І Господь бажає забрати біль його душі, показати йому світло і створити розумом, оправдати праведного, що добре служить багатьом, і він понесе їхні гріхи.
Через це він унаслідить багатьох і розділить добич сильних, тому що його душа була передана на смерть, і він був зачислений до беззаконних. І він поніс гріхи багатьох і через їхні гріхи був виданий» (Іс 52,13-53,12).
Початок Книги Буття відносить нас до перших часів, в яких людині відкриває велич нічим не заслуженої любові Бога. Бог в абсолютній Своїй свободі створив людину, поселив у раю, спілкувався з нею і турбувався про її потреби. І першим випробуванням людини, яке відкрило її сутність, була умова не їсти з дерева пізнання. Людина мала відповісти на Божу любов у повноті своєї свободи; людина завжди була вільною, щоб вибрати Бога, але вона вибрала себе, як «бога» (Бут 3,5). Вся річ у тому, що у простір між випробуванням і вибором людини увійшла спокуса – сатана. Отже, спокуса є чимось більш небезпечним, ніж випробування, бо гріх накидає пута рабства і веде людину до смерті: «Гріх же, взявши привід від заповіді, підняв у мені всякі злі пожадання; бо гріх без закону – мертвий.
Я жив колись без закону, а щойно прийшла заповідь, – гріх ожив; я ж – помер; тому заповідь, дана для життя, спричинила мою смерть.
Бо гріх, спричинений заповіддю, звів мене й умертвив нею.
Отже, закон – святий, а заповідь - теж свята, праведна, добра.
Чи спричинило мою смерть добро? Цілковито ні! Але гріх, щоб і виявитися гріхом, приніс мені смерть добром, щоб гріх став, цілком очевидно, грішним – через заповідь.
Бо знаємо, що закон духовний, а я – тілесний, проданий гріхові.
Бо не розумію, що чиню: роблю не те, що хочу, а те, що ненавиджу.
Коли ж роблю те, чого не хочу, то згоджуюся із законом, що він добрий.
Нині не я це виконую, але гріх, що живе в мені.
Бо знаю, що не живе в мені, тобто в моєму тілі, добро: бажання є в мені, але щоб виконувати це добро, – того не [знаходжу].
Не роблю того добра, якого хочу, але те зло, якого не хочу, – його роблю.
Якщо ж я роблю те, чого не хочу, то вже не я це роблю, але робить той гріх, що живе в мені.
Отже, я виявляю такий закон: як хочу робити добро, то мені накидається зло.
Насолоджуюся Божим законом – за внутрішньою людиною; та бачу інший закон у моїх членах, що воює проти закону мого розуму і полонить мене законом гріха, що перебуває в моїх членах.
Нещасна я людина! Хто визволить мене від цього тіла смерти?» (Рим 7,8-11).
Тож людина була обманута, повіривши брехні Спокусника – вона замість життя «бути як боги» знайшла самотність – відірваність від Бога, наготу, сором і смерть. Отже, випробування по суті є боротьбою з брехнею, яка є в нас, в яку ми повірили, спокусившись на обман сатани, щоб людина нарешті вибрала істину. Лише у цій Істині і можливо пережити досвід свободи.
«Тож промовив Ісус до тих юдеїв, які повірили в нього: Якщо ви перебуватимете в моїм слові, тоді справді будете моїми учнями, і пізнаєте правду, і правда зробить вас вільними.
Відповіли йому: Ми є Авраамовим насінням і не були ні в кого й ніколи невільниками. То як же ти кажеш, що станемо вільними?
Відповів їм Ісус: Щиру правду, щиро кажу вам, що кожний, хто чинить гріх, є невільником гріха. Але невільник не лишається в оселі вічно; Син же лишається вічно. Отож, якщо Син визволить вас, то справді будете вільними.
Знаю, що ви є насінням Авраамовим, але прагнете мене вбити, бо моє слово не вміщується в вас. Я кажу те, що побачив у [мого] Батька; а ви чините те, що чули від [вашого] батька.
Сказали йому у відповідь: Авраам є наш батько. Каже їм Ісус: Якби ви були Авраамовими дітьми, ви чинили б діла Авраама; нині ж прагнете вбити мене – людину, що сказала вам правду, яку почула від Бога: Авраам такого не робив. Ви робите діла вашого батька. Вони сказали йому: Ми народилися не від перелюбу; маємо одного Батька – Бога.
Сказав їм Ісус: Якби Бог був вашим Батьком, ви полюбили б мене, бо я від Бога вийшов і прийшов – не від себе ж самого прийшов, але він мене послав. Чому не розумієте моєї мови? – Бо ви не можете чути мого слова. Ваш батько – диявол і ви хочете виконувати жадання вашого батька. Той був душогубом від самого початку і в правді не встояв, бо нема в ньому правди. Коли говорить неправду, тоді своє говорить, бо він брехун і батько брехні» (Йн 8,32-44).
Людство було втягнуте у випробування злом, яке перевищувало його сили, і яке може бути подолане тільки завдяки обітниці благодаті (Бут 3,15) – через прихід Нащадка, Сина, який один може привести випробування до переможного завершення.
Брехун-спокусник намагається піддати Ісуса такому ж випробуванню, яке не змогли пройти ні Адам, ні вибраний народ Божий. Саме в Ісусі, в Його особистості, яка замінює множину людства, випробування і спокутування водночас були подолані, бо пройшовши через них, Ісус здійснює вибір любові – вибір, який був причиною випробування людства. На пустелі Ісус перемагає спокусника на його території: «Ісус, сповнений Духом Святим, повернувся з-над Йордану і, будучи проваджений Духом до пустині, сорок днів був там випробовуваний дияволом» (Лк 4,1-2а).
Хресна ж смерть Ісуса – це найбільше випробування, через яке Бог засвідчує Свою любов. Ісус «перемагає світ» (Йн 16,33) Своєю синівською любов’ю. У той час, коли Ісус приймає на себе гріхи усіх людей, Він перетворює спокусу богохульства на синівську жалобу, а абсурд безсенсовної смерті праведника – на воскресіння. Бо Він «принизив самого себе, прийняв вигляд раба, став подібним до людини, і в подобі з'явився як людина; упокорив себе, став слухняним аж до смерти, – і то до смерти хресної. Тому Бог підніс його, дав йому ім'я понад усяке інше ім'я, щоб перед ім'ям Ісуса вклонилося кожне коліно – і небесних, і земних, і підземних; і щоб кожною мовою визналося, що Ісус Христос – це Господь на славу Бога Отця!» (Флп 2,7-11).
Так перемагаючи Спокусника від початку й до кінця свого випробування, Ісус дає новому людству доступ до його правдивого покликання – синівства: «Бо так і мало бути, що він, – задля якого все і через якого все, який привів багатьох синів до слави, – удосконалив був стражданнями провідника їхнього спасіння. Бо і той, що освячує, і ті, що освячуються, – всі від одного. Через це не соромиться називати їх братами» (Євр 2,10-11). З випробування Ісуса народжується Церква – многота оправданих дітей Божих. У своєму покликанні, у своїй місії, Церква іде тим самим шляхом Ісуса: «Ви є ті, що лишилися зі мною при моїх випробуваннях; і я заповідаю вам так, як заповів мені мій Батько Царство, щоб ви їли й пили за моїм столом у моїм Царстві» (Лк 22, 28-30).
Церква є місцем випробування, де гоніння має привести до утвердження вірності і де людина виходить зі скорботи через випробування і завдяки випробуванню Ісуса Христа. «А перед цим усім накладуть на вас свої руки і переслідуватимуть, видаючи в синаґоґи та в'язниці; поведуть вас до царів і володарів через моє ім'я; станеться ж вам це – на свідчення. Покладіть, отже, в серцях ваших наперед не гадати, що відповідати; бо Я вам дам мову та мудрість, яким не зможуть протиставитись чи відповісти всі противники ваші. Видані будете і батьками, і братами, і родиною, і друзями, і вб'ють декого з вас, і будете зненавиджені всіма через моє ім'я. Але й волосина з вашої голови не пропаде. У вашій терпеливості здобудете свої душі» (Лк 21,12-19).
«Тоді видаватимуть вас на муки і вбиватимуть, і будете зненавиджені всіма народами через моє ім'я. І тоді багато хто спокуситься, і один одного видаватиму, і зненавидять один одного; і повстануть численні фальшиві пророки і ошукають багатьох, і через поширення беззаконня охолоне любов багатьох. А хто витримає те до кінця, той врятується. І ця Євангелія Царства буде проповідувана по всьому світі на свідчення усім народам, – і тоді настане кінець» (Мт 24,9-13).
Бог випробовує Своїх, а Сатана спокушає. «Не бійся того, що маєш постраждати. Ось, диявол має посадити декого з вас до в'язниці, щоб ви були випробувані, і матимете лихо десять днів. Будь вірним до смерти – і дам тобі вінець життя» (Одкр 2,10); «І скинений був великий змій, давній змій, що називається диявол і сатана, що ошукує ввесь світ; скинений він був на землю, і його ангели були скинені з ним» (Одкр 12,9).
Проходячи через віру, Церква викриває спокусника й наклепника, і свідчить через свого Захисника (Параклет), переможного Духа, який веде її до пасхального завершення. «Коли приведуть вас до синаґоґ, до урядів, до влади, – не журіться тим, як або що треба відповідати, або що сказати; бо Святий Дух навчить вас у ту мить, що треба сказати» (Лк 12,11-12). Ця обітниця Духа, яку дає Ісус Церкві – дар Його перемоги і любові: «Це сказав я вам, щоб ви не спокусилися. З синаґоґ виженуть вас. Надходить година, що й кожний, хто вбиватиме вас, уважатиме, ніби тим служить Богові. Зроблять це, бо не пізнали ні Батька, ні мене. Отож, я сказав вам це, щоб коли прийде їхня година, ви згадували, що я вам сказав. Цього вам не сказав спочатку, бо був з вами.
Нині ж іду до того, хто послав мене, і ніхто з вас не питає мене: Куди відходиш? Але від того, що я сказав вам, смутком наповнилося ваше серце. Але я правду вам кажу: краще для вас, щоб я пішов. Бо якщо я не піду, то Втішитель не прийде до вас. Якщо ж піду, – пошлю його до вас.
Прийшовши, він викриє світ за гріх, за правду, за суд. За гріх, бо не вірять мені; за правду, бо йду до [мого] Батька і більше не побачите мене; за суд, бо князь цього світу засуджений.
Ще багато чого маю сказати вам, але не можете знести нині. Коли ж прийде він, Дух правди, наставить вас на всяку правду; бо не від себе говоритиме, але що почує, те й говоритиме, і сповістить вам, що має настати. Він мене прославить, бо від мого одержить – і сповістить вам. Все, що має Батько, – моє; тому я і сказав, що від мене одержить – сповістить вам» (Йн 16,1-15).
Тому в апокаліптичних писаннях Церква одночасно є переслідуваною і спасенною:
«І в тому часі встане Михаїл великий володар, що стоїть над синами твого народу. І буде час скрути, скрута якої не було від коли повстав нарід на землі аж до того часу. І в тому часі спасеться твій нарід, кожний, що знайдеться записаним в книзі. І численні з тих, що сплять в поросі землі встануть, ці на вічне життя, і ті на погорду і на вічний сором. І мудрі засяють так як світіння тверді і численні з праведних як зорі на віки вічні» (Дан 12,1-3);
«Бо ти зберіг слово мого терпіння, і я тебе збережу від години спокуси, що має прийти на всесвіт, щоб випробувати тих, що живуть на землі. Приходжу – не забарюся. Тримайся ж того, що маєш, щоб ніхто не забрав твого вінця. Переможця зроблю стовпом у храмі мого Бога і він уже не вийде звідти – і напишу на ньому ім'я мого Бога й назву міста мого Бога - нового Єрусалима, що сходить із неба, від мого Бога, і моє нове ім'я» (Одкр 3,10-12).
«Господь бо уміє рятувати побожних від спокуси, а неправедних зберігати на день суду для кари» (2П 2,9).
Тож випробування – це стан Церкви, яка все ще є випробованою, але вже чистою, ще потребуючою виправлення, але вже прославленою. Власне, спокуса у самій Церкві відбувається перш за все через нехтування однією з цих реальностей.
Проповідь Євангелія здійснюється серед есхатологічної скорботи:
«Стережіться, щоб хтось вас не ошукав: бо багато хто прийде під Моїм ім'ям, кажучи: Я – Христос; і багатьох ошукають.
Ви почуєте про війни і чутки про війни, глядіть не жахайтеся: бо треба, щоб те сталося, але це ще не кінець. Бо повстане народ проти народу, і царство піде на царство, і буде голод, [і пошесті,] і землетруси по різних місцях: та це все лиш початок страждання. Тоді видаватимуть вас на муки і вбиватимуть, і будете зненавиджені всіма народами через моє ім'я. І тоді багато хто спокуситься, і один одного видаватиму, і зненавидять один одного; і повстануть численні фальшиві пророки і ошукають багатьох, і через поширення беззаконня охолоне любов багатьох.
А хто витримає те до кінця, той врятується.
І ця Євангелія Царства буде проповідувана по всьому світі на свідчення усім народам, – і тоді настане кінець. Отже, коли побачите гидоту запустіння, що стоїть на святім місці, провіщену пророком Даниїлом, – хто читає, хай розуміє, – тоді ті, що є в Юдеї, хай утікають у гори; хто на даху, хай не сходить узяти те, що в його домі, і хто на полі, хай не повертається назад узяти свій одяг. Горе ж вагітним і тим, що годують грудьми в ті дні. Моліться ж, щоб ваша втеча не сталася взимку або в суботу.
Бо буде тоді велика скорбота, якої не було від початку світу дотепер і не буде. Коли б не були ті дні вкорочені, не врятувався б ніхто. Але заради вибраних ті дні будуть укорочені. Тоді, як хто вам скаже: Ось тут Христос або: Там, – не вірте. Бо встануть лжехристи і лже пророки, чинитимуть великі знаки й чуда, щоб ошукати, якщо вдасться, – навіть і вибраних. Ось Я попередив вас» (Мт 24,4-25).
Випробування особливо необхідне тим, на кого покладено служіння Слова (1Сол 1,4; 2Тим 2,15; 2Кор 2,17), щоби вони не ставали лише професіоналами. Бо випробування – ознака покликання і посланництва (1Тим 3,10; Флп 2,22); завдяки йому можемо відрізняти неправдивих посланців від правдивих (1Йн 4,1; Одкр 2,2).
Бог випробовує серця і досліджує їх: «як Бог знайшов нас гідними благовістити, ми так говоримо, не наче людям догоджуючи, але Богові, що випробовує наші серця» (1Сол 2,4); «Тому, хто вважає, що він стоїть, хай стережеться, щоб не впав. На вас найшла лише людська спокуса. Але вірний Бог не допустить, щоб ви спокушалися понад міру, бо при спокусі дасть і вихід, аби ви могли її перенести» (1Кор 10,12-13). Бог допускає спокуси (Флп 5,3; 1Кор 7,5; 1Сол 3,5), але нікого не спокушає! Спокушає Сатана і робить це через світ, бо «знаємо, що ми від Бога і що весь світ лежить у злі» (1Йн 5,19), і особливо через гроші, «бо корінням усього зла є грошолюбство, віддавшись якому деякі відбилися від віри й поклали на себе великі страждання» (1Тим 6,9). Тому ми молимося до Отця «не введи нас у спокусу» (Мт 6,13; 26,41), бо вона веде до смерті (Як 1,14). Цей дух синівської молитви протилежний тому, який спокушає Бога.
Випробування – одна з неминучих умов життя у Христі: «бо усі, які бажають жити у Христі, будуть переслідувані» (2Тим 3,12). Більше того, воно одна з умов:
Одним словом, воно є сама дорога внутрішньої Пасхи, дорога любові, яка довіряє Богу і має надію: «ми хвалимося в утисках, знаючи, що утиск виробляє терпеливість, терпеливість – досвід, а досвід – надію» (Рим 5,3).
Бути випробуваним християнином – те саме, що отримати досвід Духа. Випробування відкриває душу для прийняття більших дарів Святого Духа, бо вже у випробуванні здійснює справу звільнення: «А помазання, яке ви прийняли від нього,- воно в вас перебуває, і ви не потребуєте, щоб вас хто навчав. Але що те помазання навчає вас у всьому, бо є правдивим і нехибним, – то як воно вас навчило, в тому й перебувайте» (1Йн 2, 27). Християнин, який пройшов випробування, вміє розпізнавати, перевіряти, «випробовувати» усе. «І не пристосовуйтеся до цього віку, але перетворюйтеся оновленням [вашого] розуму, щоб переконалися ви, якою є Божа воля, – що добром, що миле, що досконале» (Рим 12,2). «Випробовуйте, що є приємне Богові і не ставайте спільниками в неплідних ділах темряви, а краще їх розвінчуйте, бо що вони потайки роблять, – соромно навіть говорити. Все засуджуване виявляється в світлі; бо все, що виявляється, стає світлом. Через це й сказано: Встань, ти, що спиш, і воскресни з мертвих, – і Христос освітлить тебе! Отож, пильно стережіться, щоб поводитися обережно, – не як немудрі, але як мудрі, цінуючи час, бо дні лукаві. Тому не будьте нерозумні, але пізнавайте, в чому полягає Господня воля» (Еф 5,10). Це релігійна і моральна основа для перевірки совісті – кожен випробовує себе самого у світлі Духа: «Випробовуйте себе, чи ви перебуваєте у вірі, пізнавайте себе. Хіба ви не знаєте, що Ісус Христос у вас? Хіба, може, ви недосвідчені. Надіюся ж, що розумієте, що ми досвідчені» (2Кор 13,5). Випробування – це дорога до Бога через Його задум. А Його задум має на меті обожествлення людини у Христі Ісусі.
Випробування і його використання Сатаною, тобто спокуси – вони неминучі. Вони є переходом від пропозиції свободи до свободи пережитої – від обрання до входження у Союз з Богом. Випробування веде людину до прийняття таємниці Бога, і чим ближче до Бога, тим більш воно мучительне для людини. Дух навчає бачити у таємниці Хресної смерті перехід від пршого народження до другого, від егоїзму до любові. Бо випробування – воно освітлене світлом Пасхи.