(Роздуми над статтею 1. п.1 Генеральної Конституції ФОС)
ГК ФОС ст.1, п.1: «Усі віруючі покликані до святості і мають право слідувати, у єдності з Церквою, власним духовним шляхом».
Христос нас закликає: "Тож будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний" (Мт. 5.48). Цю можливість довів св. Франциск і велика кількість його послідовників з усіх трьох францисканських орденів. 120 святих і 60 у процесі беатифікації.
Регула Францисканського Ордену Світських, стаття 4 ІІ розділу так говорить про це: "Регула та життя францисканців світських полягає в тому, щоб жити за Євангелієм Господа нашого Ісуса Христа за прикладом св. Франциска Ассізького, для якого Христос був натхнення та центром життя з Богом і з людьми».
Хотілося б порозважати про той особливий відблиск святості, яким Бог наділяє кожну людину зокрема. Нам необхідно мати чітке розуміння щодо питання про ту святість, яку Бог приготував кожному Своєму творінню окремо: святість неповторну й унікальну, як ім'я, яким Він кличе конкретну людину.
Святість для кожного з нас - творити те, чого хоче від мене Бог, виконати у своєму житті те конкретне, єдине, дорогоцінне і неповторне призначення, яке Він дав від народження кожній людині.
Святий - це "раб Ісуса", який "завжди творить волю Отця", вважає "Його волю своїм хлібом" в той самий момент, коли, "Смертельним смутком охоплена душа" була, він виголошує останні й остаточні слова свого освячення: "Однак не як Я хочу, а як Ти" (Мт. 26.39,б).
Воля Божа щодо кожної людини - це завжди прагнути миру, "щоб були всі єдиним Тілом": "Нехай перебуває у ваших серцях мир Христа, до якого ви були покликані в одному тілі" (Кол. 3.15).
Не може бути волі Божої, яка б ставила людину поза промислом про гармонійне творення тіла Христового. Не може бути волі Божої, метою якої була б індивідуальна досконалість окремого творіння.
Звичайно, кожна людина покликана реалізувати свою неповторну особистість у всій її повноті. Але ця особа може вигодовуватись і зачинатись лише як член єдиного тіла. Прочитаємо уривок із Послання до Ефесян, де стверджується ця фундаментальна істина:
"Отож, я, в’язень у Господі, прошу вас, щоб ви поводилися згідно звання, до якого були покликані, з усякою покірністю і лагідністю, з довготерпінням, у любові підтримуючи одне одного, намагаючись зберігати єдність Духа у союзі миру. Одне Тіло й один Дух, - як і були ви покликані в одній надії вашого покликання. Один Господь, одна віра, одне хрещення, один Бог і Отець усіх, Який над усіма, і через усіх і в усіх [нас]. А кожному з нас дана благодать згідно з даром Христа… Він і поставив одних апостолами, інших пророками, ще інших благовісниками, а тих - пастирями та вчителями, щоби приготувати святих для справи служіння, для збудування Христового тіла, аж поки всі досягнемо єдності вірі й пізнання Божого Сина, досконалого змужніння, міри зрілості - повноти Христа, щоб ми не були більше малими дітьми, які хитаються і захоплюються всяким вітром вчення, людською підступністю, лукавством, що вводить в оману, а щоб ми в любові були правдомовні, щоб в усьому досягли зросту Того, Хто є Голова, - Христа. Від Нього – все тіло, складене і надійно сполучене різними зв’язками в міру дії кожного окремого члена тіла, зростає на збудування самого себе в любові». (Еф. 4.1-7,11-16).
Немає святого, святість якого не ототожнювалась би із служінням, завдяки якому твориться все тіло. Немає святого, який не знав би, що його головне і справжнє покликання - це його місія в Церкві. Немає святого, який не усвідомлював би, що його особиста святість полягає в тому, щоб освячувати інших членів. Тому покликання окремої людини до святості ("воля Божа") існує лише в Церкві, виростає на її ґрунті, на ґрунті, який живить саму цю святість, і саме тому ця святість покірна. У свою чергу, Церква сама живиться цією покірною святістю.
Святість це – дар Божий. Божий дар не залишиться ні для кого з нас без наслідків: якщо приймемо його, то досягнемо блага, якщо відкинемо – будемо осуджені.
У всякого дару є дві сторони – та, яка обдаровує і та, яку обдаровують; той, хто дає, і той, хто приймає. Від дарувальника залежить, щоби виявити щедрість і любов та засвідчити про них через обдарування. Але користь для того, кому дарується дар, він принесе лише тоді, коли буде прийнятий і використаний на благо.
Як це відбувається, ми можемо зрозуміти з двох євангельських притч – про сіяча і про таланти. Сіяч сіє зерно щедро, але від землі, на яку воно впаде, залежить, чи посіяне буде плідним і скільки плоду принесе. Також і господар, коли дає таланти своїм слугам, кожному з них, у такий спосіб, дає можливість здобути більше. Однак лише від дбайливості та щирості слуг залежить – вжити отримані таланти для примноження чи закопати їх у землю.
З вище зазначеного можемо зробити висновок, що природна властивість Божа, якою є святість, вона є не лише тим, що існує ніби саме в собі, але для людини вона є також наполегливим спонуканням, як для творіння Божого. Людина, як ми знаємо, створена на образ Божий. І часто ми можемо почути цю істину поруч із твердження про людину, як Божу подобу. Слова «образ і подоба Божа» так часто вживаються щодо людини, що багатьма сприймаються ніби як синоніми, як повторення одного й того самого.
Насправді ж ці визначення є близькими, але не тотожними, вони засвідчують повноту істини, але й звертають нашу увагу на різні її аспекти. Образ Божий – це те, що є в людині від самого акту сотворення, що вкладене Творцем в саму її природу. Це та сторона дару буття, яка залежить від Всемогутнього, Всещедрого Бога і не залежить від нас самих. Бо не ми даємо самі собі життя, не ми наділяємо себе волею, розумом і почуттями – все це є від Бога і в цьому ми, як творіння, є відображенням нашого Творця.
А ось подоба – це те, що залежить саме від кожного з нас особисто. «Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний» (Лк. 6:36); «Тож будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний» (Мф. 5.48) – чуємо ми з Євангелія заклик Спасителя. Здатність до такої богоподібності закладена у нашу природу, як в образі міститься відбиток відображуваного. Однак лише особисто від кожного з нас залежить, як ми використаємо цю здатність. Чи справді уподібнимося Богові, чи справді будемо милосердні, як Він, досконалі, як Він. Від нас залежить, чи не всохне зерно істини і благодаті, посіяне у нашій душі, чи не буде воно заглушене терням спокус, чи не буде викрадене дияволом, чи стане плідним і як багато плоду принесе.
Тому всі ми є образом Божим, але не всі є подібні до Бога. Святість якраз і є та ознака, та природна властивість Творця, яку Він бажає щедро вилити на нас, як на Своє творіння, щоби і ми були святими за даром і благодаттю, як Бог наш є святим за природою, і в святості осягнули благо.
Тож цілком вірно і духовно корисно нам брати приклад зі святих, з праведників, з тих, хто у своєму житті уподібнювався до Бога. Саме для цього Церква і прославляє не лише Бога, але і святих Його, бо в них вона бачить відображення Божественної святості та досконалості.
Єдиним джерелом святості, як сказано вже було раніше, є Бог, бо Він святий за Своєю природою. Але ті, хто уподібнюються Йому, хто виконує волю Його, хто очищає храм душі своєї, щоби він став оселею Духа Святого – вони теж стають святими. І тому коли ми беремо з них приклад і слідуємо їхнім настановам – ми теж стаємо на шлях святості, стаємо її причасниками.
Місяць сяє яскраво, а від його сяйва вночі певною мірою освітлюється навіть земля. Але всі ми добре знаємо, що сам у собі Місяць не має джерела світла. І його сяйво – це лише відображення сонячного світла, яке відбивається від його поверхні. А коли між Місяцем і Сонцем стає наша планета, то вона частково і навіть повністю закриває диск Місяця і тим самим перешкоджає його освітленню.
Те саме стосується й кожного з нас. Знаємо з Писання, що Бог є світло. І від цього Світла, яке освітлює нас, і ми здатні стати світлом для інших. Наповнюючись дією благодаті Святого Духа, уподібнюючись Творцю – ми самі стаємо святими, стаємо світильниками, як до цього нас закликає Спаситель, кажучи: «Тож нехай сяє ваше світло перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла й прославляли Отця вашого, Який на небесах» (Мт. 5.16). «Тоді праведники засяють, як сонце, в Царстві Отця Свого…» (Мт. 13.43) – свідчить Господь, Який Сам преобразився перед учнями Своїми, показавши тим самим, що й людська, сотворена природа має можливість сяяти світлом Божественної слави.
Але наповнитися світлом і сяяти ми здатні лише тоді, коли ніщо не стає між нами і Богом. Бо якщо якісь з осіб або речей світу цього, навіть і добрі самі у собі, але стають для нас важливішими за Господа, заступають Його, якщо їм віддаємо першість – то ми втрачаємо належне єднання з Джерелом світла. Тоді ми уподібнюємося до Місяця, якого від Сонця відгороджує, закриває земна куля. І чим більше Земля затуляє Сонце, тим меншим - світла від Місяця.
Повертаючись до сказаного раніше та у зв’язку з наведеною аналогією, маємо усвідомити важливість святості не лише як морального взірця на шляху до досконалості, але за первісним значенням цього слова – як відокремленості від речей світу цього. Бо біблійне первісне значення слова «святий» - «виокремлений, виділений».
Бог є святим тому, що в світі немає нічого і нікого, як Він. Бог всюди присутній – але ні з чим не змішується, як світло від сонця осяює землю і всі речі на ній, але не змішується з ними.
До такої виокремленості, чистоти і свободи від речей світу цього Бог закликає і нас. Ми існуємо в світі – але не повинні віддавати йому своє серце, не повинні бути залежними від нього, не повинні змішуватися з ним або ставати подібними до нього. Саме такою є ознака святості – перебуваючи у світі, бути вільними від нього, залишаючись творінням – уподібнюватись Творцю.
Досягати святості не заради того, щоби нас після смерті вшановували і прославляли, як ми шануємо та славимо угодників Божих, але заради виконання волі Божої. Бо святість означає для нас спасіння і вічне блаженне життя.