1 ЧАСТИНА
(Автор – Оттавіо Турріоні, Старший місцевої спільноти ФОС в Каннарі (Перуджіа) у співавторстві з бр. Альфредом Парамбакату OFMConv., Генеральним Духовним Асистентом ФОС)
Епоха святого Франциска (1182-1226) є складовою масштабного феномену соціального, економічного та релігійного оновлення й відродження, які відбуваються протягом XI-XIII століття. Це час, коли феодальне суспільство вступає в кризу. Починає поволі формуватися новий, більш громадський порядок життя, який супроводжується новим та цікавим релігійними бродінням.
У тогочасній Церкві на різних рівнях вже протягом тривалого часу спостерігались прояви корупції та поширення мирського життя: втручання політичної влади (як це було властиво для імператорів Священної Римської імперії, починаючи з Карла Великого (IX ст.)) у призначенні єпископів та Пап зробило великий внесок у забруднення моральності багатьох членів церковної установи.
Феномен, який увійшов в історію як "реформаторський рух" Церкви, розпочався з монастиря Клюні (Франція). Він був заснований у 910 році для того, щоби Церква могла повернутись до своїх євангельських витоків. Крім того, це сприяло поверненню до Уставу св. Бенедикта, як це було спочатку. Сила цього монастиря, який незабаром став центром високої духовності, полягала в тому, що Папа зробив абата залежним безпосередньо від Святого Престолу, вивівши його з-під юрисдикції єпископа. Це була "революція", адже згідно звичаїв тих часів поширеним явищем були ситуації, коли єпископами ставали люди з вищих прошарків суспільства і лише тому, що їхні кандидатури були ухвалені або призначені панівною політичною владою.
За прикладом Клюні, виникли монастирі Камальдолі (заснований святим Ромуальдо в 1012 р.), Валломброза (св. Джованні Гуальберто, в 1036 р.) та інші монастирські установи, такі, як картузіанці (св. Бруно Кельнський, 1030-1101 рр.) і цистерціанці (св. Роберто з Молесма, (1024-1111 рр.) і св. Бернардо з К'яраваллі, 1090-1153 рр.)
Важко переоцінити внесок цих чернечих орденів у посилення свідомого повернення до євангельського духу. Воно поєднувалось з новими перспективами життя, що супроводжували "європейське відродження" після 1000 року.
Це відродження було зумовлене кількома факторами: кінець варварських вторгнень, значне демографічне зростання, занепад феодалізму як політичної системи, розширення міст, економічний та культурний розвиток і, безперечно, рух реформи Церкви, яка була обтяжена двома широко поширеними лихами: симонією (купівля церковних служб) та позашлюбне співжиття церковної ієрархії (порушення безшлюбності духовенства). Це зло було тісно пов'язане з політикою втручання у життя Церкви як з боку імперської політичної влади, так і з боку світського феодалізму.
У боротьбі, яку Церква розпочала, щоби вийти з-під імператорської влади і відновити свою свободу, з'являються фігури двох пап: МИКОЛАЯ II (980-1061 рр.) і, перш за все, ГРИГОРІЯ VII (близько 1015-1085 рр.).
Микола II розпочав рішучу акцію, спрямовану на те, щоби відокремити вибори Понтифіка від духовенства, римського народу та схвалень імператора: після Синоду 1059 року лише колегія кардиналів могла обирати Папу. Протистояння загострилось між папою Григорієм VII та німецьким імператором Генріхом IV. Вони були головними дійовими особами так званої "боротьби за інвеституру" – явища, яке тривало кілька десятиліть і закінчилося 1122 р. Воно полягало у протиборстві за право призначати єпископів (інвеститура). Це був найзначніший конфлікт між церквою й світською державою в середньовічній Європі. Протистояння тривало близько 50 років, поступово послабляючи верховну владу в Священній Римській імперії, заснованій Салічною династією імператорів. Завершилося воно Вормським конкордатом. У результаті цього протистояння значно посилилися великі князі й абати. Це завдало непоправного удару цілісності Священної Римської імперії як держави, від якого вона так і не змогла оговтатися аж до Об'єднання Німеччини в XIX сторіччі. Однак для нас важливим є те, що цей компроміс став початком визнання автономії папства.
Ми вже згадували раніше чернечі ордени. В основі їхньої моделі християнського життя була віра в те, що земна реальність є джерелом духовної небезпеки і що лише особисті стосунки з Богом тих, хто живе у зреченні та суворих умовах монастирського життя, можуть відкрити шлях до спасіння. Звичайно, це було бачення, протилежне поглядам та образу життя духовенства, яке було поневолено симонією, порушувало обіт безшлюбності та було поглинуто мирськими інтересами. Навіть у випадках, коли ченці підтримували контакт із феодальним ладом (багато з них походили із знатних родів, титуловані лорди часто фінансували заснування і побудову нових абатств), цей ідеал протягом тривалого часу продовжував викликати неабиякий релігійний запал, здатний залучити багатьох людей.
Великі зміни, що відбулися в суспільстві після 1000-го року, також відбилися у релігійному вимірі життя: розвивалась нова свідомість, більш автентичне сприйняття. Це сприйняття було ближче до первісної Церкви. І в ньому містилось прагнення принести Добру Новину у повсякденне життя, принести саму Церкву – у світ. Для цієї нової свідомості була характерна ідея про те, що навіть миряни можуть жити посланням Євангелія у своєму щоденному житті. Це була воістину нова думка у порівнянні з тим переконанням, що християнську досконалість можливо досягти лише в "contemptus mundi" (зневазі до світу), дотримуючись монастирського або пустельного життя, а також відкидаючи суспільство та мирські турботи.
Однак у деяких випадках палке прагнення повернутися до духу Євангелія призвело до полемічних поглядів та протидії Церкві. Такі рухи, як катари, вальденси, арнольдисти, гуміліати, виникли в знак протесту проти такого стану речей, але вони пішли набагато далі і стали підтримувати вчення, які вважаються єрессю і засуджуються Церквою. Так, помилкові переконання арнольдистів, вальденсів і катарів були засуджені на Веронському Соборі, який відбувся у 1184 році.
В історії Церкви покутний рух має дуже давнє походження. Сюди входили ті, хто після хрещення мав намір жити згідно Божої волі. Однак вони не завжди були стійкими у своїх намірах: для тих, хто продовжував чинити серйозні гріхи, можна було отримати прощення, однак за умови, що їхнє внутрішнє життя та повсякденна поведінка насправді змінились завдяки покуті, що складалася з молитов, стриманості, милостині.
Увійти в «покуту» означало наступне: під час публічної церемонії в присутності єпископа оголосити про своє рішення розпочати новий образ життя, неприхованого, видимого для всіх, тобто мати останнє місце позаду всіх у храмі, стояти на колінах, носити зношений хабіт, довгу бороду, збривати волосся. ... Тільки по завершенню встановленого для покаяння періоду можна було потрапити до категорії або Орденів покутників. Окрім обов'язкового ношення убогого одягу (туніки), покутник повинен був відмовитись від праці, яка могла б нашкодити душі людини, наприклад, від комерційної та фінансової діяльності. Він також не міг брати участь у популярних фестивалях та виставах. Крім того, покутникам заборонялось носити зброю та брати участь у війнах.
Іншими ознаками покутного життя був піст згідно церковних приписів, зокрема, піст перед Великоднем, після П’ятидесятниці та перед Різдвом; добровільне бичування також вважалося покутою, яка компенсувала всі інші; паломництво до далеких країв, що мають виняткове релігійне значення, було формою покути, яка практикувалось не одне століття. Ще однією умовою покаяння, яке могли обрати як ченці, так і миряни, було пустельницьке життя, ізоляція від світу заради пошуку одного лише Бога.
Відбиток великих економічних та соціальних перемін також позначився на еволюції "покутного стану": тепер це вже не "втеча від світу" для окремої людини, яка бажає досягти християнський ідеал. Тепер це "існування у світі", яке ставить Євангеліє в центр буття, а метою такого життя стає наслідування вбогого й смиренного Христа.
Таке прагнення високого ідеалу об'єднало багатьох віруючих мирян. Таким чином, почали виникати групи або "братства" одружених і безшлюбних людей, які, не обов'язково живучи разом, прийняли одне і те ж зобов'язання розпочати покутне життя, так зване "Propositum vitae" – завдання життя (лат.) Мудрість Папи Інокентія III (1160-1216 рр.), яка визнавала нові світські рухи у Католицькій Церкві, сприяла покутним рухам: саме він відновив рух гуміліатів (братсво «смиренних», яке виникло у XII столітті й прийняло обітницю добровільної бідності) і затвердив їх листом, датованим червнем 1201 року. Він містив у собі «Пропозитум», який регулював стан життя гуміліатів: їхніми натхненними принципами були смирення, терпіння, милосердя, пости та молитва. Тому ми можемо розглядати Третій Орден Смиренних як форму життя, яка якимось чином випереджує Францисканський Третій Орден.
Надзвичайний людський та релігійний досвід Франциска Ассізького є тим досвідом, який завершить довгий процес оновлення покутного стану. "У ньому можна одночасно осягнути сукупність найбільш автентичних людських і християнських прагнень мирян і найбільш блискучу пропозицію щодо їхнього втілення... "(Бр. РІВІ, Франциск Ассізький, стор. 72). Завдяки його прикладу і словам відбудеться вражаючий розквіт чоловіків і жінок, які в різних формах стануть на шлях християнської досконалості.
Коли Франциск приходить до розуміння того, що спокуси світу (гроші, мрія стати лицарем, участь у веселих розвагах товаришів) не можуть надати глибокого сенсу його існуванню, він починає внутрішню подорож у пошуках нового способу життя, який приведе його до того, щоби відкрити Євангеліє та поставити його в центр свого життя.
На початку свого нового духовного досвіду Франциск відчуває поклик до покутної духовності, як він сам пише у своєму Заповіті:
«Господь дав мені, брату Франциску, розпочати мою покуту так: коли я жив у гріхах, занадто гірко було мені бачити прокажених; але Господь Сам привів мене до них, і я служив їм. І коли я залишав їх, то те, що здавалось мені гірким, стало солодощами для моєї душі й тіла. І після цього я недовго чекав і залишив світ».
Вислів "я залишив світ" не слід розуміти як втечу зі світу, щоби піти в монастир або жити в лісі чи у відлюдному місці: ізоляція, в якій живе Франциск та його перші супутники, в цілому представляє собою "рух, який зовсім не виключає контакту зі світом..."; його бажання "формувати себе відповідно до святого Євангелія могло лише спонукати його рухатись у напрямку апостольського життя, тобто до більш активного життя серед людей" (G. CASAGRANDE, Орден для мирян. Покута і каяття у XIII столітті, у Франциска Ассізького та в першомв столітті історії францисканців, Турін, 1997, с. 238).
Фома з Челано у Першому життєписі святого (розділ 35) підкреслює той факт, що Франциск добре усвідомлював: він був посланий Богом, щоби здобувати для Нього душі, за які Він помер. Якщо ж довіряти «Квіточкам св. Франциска» (розділ XVI), то Франциск переконався в цьому, прийнявши поради брата Сільвестро та святої Клари. Папа Інокентій III також заохочував його продовжувати проповідувати, як про це розповідає Фома Челанський («Друге житіє», 17):
«Тоді Франциск, користуючись наданою йому можливістю, почав поширювати насіння чеснот, із ще більшим запалом проповідуючи по всім містам та поселенням».
Проповідь була звернена до всіх: до чоловіків та жінок, молодих і похилих віком, до здорових і хворих, до робітників і селян, до дворян і простих людей. Це було послання про навернення й покуту жити вірно за Євангелієм. Тема "покути" є центральною у житті святого та його проповіді. Який її зміст?
Дві версії «Листа до віруючих» можна вважати сутністю його "норм життя й спасіння" (А. Фрегона, Францисканський Орден Світських, с. 83), які, починаючи з любові до Бога, стають конкретними у любові до ближнього та ворогів, у милосерді, чистоті, смиренні, чистоті, простоті, зневазі до тіла та його пороків, частій сповіді та приступанні до Причастя... Це вказівки життя, які Франциск та його перші супутники пропонують, спілкуючись із людьми, проголошуючи Добру Новину. Їхня проповідь, яка була сповнена щирістю та оптимізмом, сприяла зростанню кількості людей, одружених та безшлюбних, котрі вирішували жити як покутники, залишаючись у власних домівках і не відмовляючись від своєї сім'ї та своєї праці.
Отже, стан добровільної покути існував з давніх часів і був формою життя, яку Церква визнавала для тих мирян, котрі мали намір прийняти його. Цей стан міг виражатися у різних формах. Іншою, новою та оригінальною була "форма життя", яку Франциск відкрив для мирян і яка лежала в основі інтенсивного відродження покаянного руху, особливо в центрально-північній Італії. Це явище було настільки значним, що його зарахували до Римської Курії.
Отже, наступним нашим кроком буде безпосереднє знайомство з текстом Memoriale Propositi 1221 року.