Дорогою любові



Людмила Павловська . м. Житомир 2021 рік

«Боже, вислухай мою молитву, Прислухайся до слів моїх уст.»
(Псалом 54)

Дорогою любові
До Тебе, Боже, йду
Хрести свої й страждання
Я з радістю несу!

« « «

Поезія – це стан душі моєї,
Поезія – коли душа говорить – не мовчу,
Поезія – коли я з Богом розмовляю,
Поезія – коли я з ближнім говорю.

Буває так, коли душа співає,
Буває так, коли душа сумна,
Тоді вона і сльози проливає,
Але завжди у щирості вона.

« « «

Сплав твердий свойого слова
Наплавляю на папір.
Як різець, знімає мова
Стружку із гнилих зневір.

Може, доля нам на душу
Щедро припуску дала:
Зайве я знімати мушу,
Щоб жива душа була!

« « «

Я сповідаюсь, люди,перед вами,
А, перш за все, я з Богом говорю,
Не знаю, зможу я сказати це словами,
Та сподіваюся, бо Господа люблю.

Хтось скаже, ну чому прилюдно,
Ти що не можеш все на сповіді сказати,
Я так і роблю, але дуже хочу,
Щоб разом ми могли себе пізнати!

І не для того, щоби когось засудити,
Бо вже сама себе засуджую давно,
Для того, Господи, щоби нам зрозуміти,
Що шлях земний до Вічності вікно.

Щоб викинути разом з серця те сміття,
Яке так заважає йти нам всім до Бога,
Бо тільки в Ньому щастя й майбуття,
Хоча терниста і вузька оця дорога.

Здається зовнішньо я гарно виглядаю,
Ніхто із ближніх він про те не знає,
Що в серці безлад й морок проживає,
Який мене від Бога віддаляє!

Чи словом, Господи, когось я не вбивала,
Коли безжально гнівно говорила,
Хоча на той час вже добре знала,
Що саме в гніві я така безсила.

А слово вже лягало в серце того,
Кого я так жорстоко засудила,
Не бачила сміття в своєму оці,
Бо гріх свій , Боже, як себе любила.

Проходила байдуже я повз тих,
Хто виявився більш слабкішим в світі,
Не зміг він вчасно справитись з собою
І опинився на узбіччі розмаїття.

А чи добро, яке було у серці,
У добрі вчинки часто виливала,
І чи жила я не спокійно в тому,
Що навкруги себе я бачила і знала.

Байдужість в серці, як її сприймала,
Чи не жила із нею в згоді знов і знов,
Вона ж бо моє серце доторкала
Сильніше , ніж жила у нім любов.

Та Милосердний Бог не подивився строго,
Відкрив обійми і прийняв це щире каяття,
Бо тільки в Ньому – щастя і земна дорога,
І тільки в Ньому є надія в Вічне майбуття!

« « «

А сльоза – моя тривога,
Вона чекає край порогу.
Нею смуток я змиваю
І стежину прокладаю.

Ось вже сонечко заграло
І мені воно сказало:
– Кожне слово – це дорога,
Що веде тебе до Бога.

Хвилі радості і горя
У широкому просторі.

« « «

Спотворена совість
Нас часто турбує,
Бо голосу Божого
Серце не чує!

Наш голос ж буває
Таким помилковим,
Тому і ця совість
Не завжди здорова.

Шукає шляхів,
Як себе оправдати,
І як захистити
Себе й свої вади.

О, Господи,Милий
Пошли допомогу
Й вкажи нам до совісті
Справжню дорогу!

« « «

Я на коліна припадаю,
Прошу: – О Господи прости!
Тебе в стражденнім серця маю,
Але – як хрест свій донести!

Як заясниться Божа днина,
Я піднімаю свій вантаж.
…На мене Ти, Свою дитину,
Святою милостію зваж.

« « «

Ти стільки, Господи, мені
Хвилин щасливих посилаєш!
Таємні прагнення мої,
Як Батько люблячий, всі знаєш.

Чому ж я, Господи, чому
Боюсь тілесного страждання?
У Тебе вірую, але
Приходять сумніви й вагання.

У Гетсиманському саду
Колись і ти боявся болю,
Але Небесного Отця
Ти виконав високу волю.

Багато я всього хотіла…

З дитинства я хотіла добре малювати,
Та так цьому , мій Боже, не навчилась.
А ще хотіла гарно й голосно співати,
Та мрія ця до цього часу не здійснилась!

І ще багато , Боже, я всього хотіла,
Щоби Тебе у ньому прославляти,
Але Господь Всевишній добре знає,
Кому, коли й для чого що давати.

Він вибрав шлях для мене інший,
Щоби навчилась я по-справжньому любити,
Іти дорогою терпіння і страждання
На ній у щасті Божім жити.

Допомагати тим, хто гірко плаче,
І шкодувати всіх, кому щемить й болить,
Любити тих, які мене не люблять,
Які з образами приносять свою злість.

Побачити у них частинку Бога,
Бо всі ми є Його коханими дітьми,
Таку Господь вділив мені дорогу,
Всі інші прагнення мізерні та малі.

Не знаю я, чи я змогла навчитись
Тому, про що просив мене Господь,
Чи духом я змогла перемінитись,
І чи змінилася моя гріховна плоть?!

Не знаю, Господи, повір,не знаю,
Була і є якою у земнім житті,
Та Ти, мій Господи, все добре знаєш,
Чи зможеш Ти мене у цьому зрозуміть?

Не вміла, Господи, терпіти і любити,
Не вміла світлом й сіллю бути я ,
Тому прошу мене у милості простити,
Така сумна вже доленька моя!
Того, що буде далі, Господи, не знаю,

Бо все у волі Всемогутній є Твоїй,
Тебе в молитвах щиро прославляю,
І сподіваюсь, що простиш душі слабкій.
Тому і дякую за те,що далі буде,

За щастя, що майбутнє, принесе,
Тебе зустріти я змогла усюди,
Я вірю, що любов Твоя мене спасе !!!

« « «

По-різному ми Богу можемо служити,
Великі можемо творити ми діла,
А можемо стареньку матір ми любов’ю обігріти,
Що з волі Божої земне життя дала!

Служіння те, зазвичай, тихе й непомітне,
Коли заради Бога ближньому служить,
Але веде воно нас справжньою дорогою,
Бо ми вчимося Бога в ближньому любить.

Приходить час, коли у жертві Богу
Ми маємо у спосіб і такий Йому служити,
Стареньку, немічну й слабку людину
По-Божому у піклуванні полюбити.

Тож, будьмо у любові терпеливі,
Бо це служіння не таке легке буває,
Воно нас загартовує в любові,
До Бога нас провадить й наближає!

Зустріч опечалених сердець
Сьогодні ми на цвинтарі зустрілись,
На місці, що чимало може розказати,
Як ті, що тут лежать жили, надіялись, любили,

А нині можуть з Вічності спостерігати!
Лежать батьки, бабусі, діти та дружини,
Які любили нас і ми їх всіх любили,
Вони лежать у мирі з Богом і самим собою,

Бо всі слабини і провини відкупили.
Життя земне й надалі стукає до серця,
І спогади в минуле повертають,
Колись і ми зустрінемося з ними,

Але нехай ще поки що нас чекають!
Для кожного Господь свій вік вділяє
І місію, що маємо ми на землі звершити,
Тому пробачте, що повернемось додому,

Щоб і надалі в світі у земному жити.
Та дякуючи Богу й вам,що ми зустрілись,
У очі подивились, щоби надалі жити ,
А ви лежіть спокійно й спочивайте,

Ми ж будемо за вас усіх просити!
Простіть за те, що мить земна минула,
А нині ми сумуємо у спогадах про вас,
Та зустріч з вами у любові надихнула,

Що нам потрібно берегти той час.
Коли ми можемо ще бачити й любити,
Без нарікань і звинувачень пізнавати,
І помилок отих в житті своєму не робити,

Щоби надалі нам не жалкувати.
Не жалкувати, що когось не долюбили,
Не встигли слів любові ми сказати,
А нині просимо пробачення і сили,

Щоб вчасно глибину любові відкривати.
Щоб милосердно пробачати ті провини,
Якими у житті земному обростаємо,
І цінувати час, коли були ми разом,

Бо згодом сльози жалю проливаємо.
Коли про все ще можемо сказати –
Слова любові, радості й тепла,
Щоб потім довго не страждати,

Щоб ми збагнули, що дорога ця не та.
Сьогодні ми квітки живі принесли вам,
Чому живі, тому що ви живі і нині,
Ви просто прилягли спочити у цей час,

Тому прийміть слова любові щирі!

« « «

Процесія шлях заступила
І спів молитовний застиг,
Когось проводжають в могилу,
Чи встиг він прожить, чи не встиг?!

І тугою серце наллялось,
Наповнилось горем ущерть.
Я маму свою проводжала,
Її в мене викрала смерть.

Мов квітку надії, скосила
І серця спинила биття,
Й ніяка не зможе вже сила,
Земного вернути буття.

І от, коли я зупинила
Свій погляд на чорній труні,
То пам'ять моя оживила
Незгойні і траурні дні.

…Нечутно по світу ступаю,
Щоб пам'ять свою не збудить.
Я з мамою стрінуся, знаю,
Господь подарує цю мить!

« « «

Пробач мені, матусю. Дуже довго
До тебе не приходжу на могилу.
За ненаписані листи ти не засуджуй –
Адресу без прописки ти змінила.

Перед тобою, впавши на коліна,
Затиснувши в руках зів’ялі квіти,
Напевно, в сумовиту домовину
Несамовито стукає лиш вітер.

Пробач мені, що я сиджу і плачу,
Пробач, що розум серця не навчає,
Пробач, чого собі я не пробачу,
За що сама себе завжди картаю.

Свої провини – більші та мізерні –
Я принесу до тебе, мамо мила,
І ти мені, як у житті, напевно,
Пробачиш їх душею – не очима.

« « «

Прости мене, моя дитино,
Що не змогла тобі я щастя дати,
Старалась, бігала і щось робила,
Та не змогла я почуття твої пізнати.

Вся інша метушня і праця заважали,
Тебе частіше мала б обнімати,
Можливо, лишній раз про справи
Тебе я мала би спитати.

Про що ти думала і чим жила,
Про що серденько твоє дбало,
Чи, може, прагнуло воно відчути
Й отримати любові не замало.

Так мало справжньої було любові,
В стосунках матері й доньки,
Прости мене за все у цьому слові,
Не можу я змінить свої думки!

Я щиро каюся у цих стосунках,
Прошу тебе за все пробачить і простить,
За той життєвий візерунок,
Який не можу ні забути, ні змінить.

Навчи мене, мій милий Отче,
Ці почуття в своєму серці віднайти,
Повір,вони мені потрібні конче,
Щоб до мети змогла дійти!

« « «

Дорога в Небеса

– Мамо, мамо, я вже відлетів,
Я давно вже неземна душа.
Та люблю Вас, так, як і любив,
Не журіться – це ще не межа!

Бо любов ніколи не вмирає,
В ній нема початку і кінця.
Так буває: час лиш розлучає
Люблячі й сумуючі серця.

– Я не плачу, мій синок коханий,
Бо пощо ті сльози і слова?
Та ятриться в серці вічна рана,
І не зносить горя голова.

Перший крок – його запам’ятала,
Слово «мама» мовили вуста,
І остання зустріч, в ній благала :
Відступись від мене, німота.

День і ніч прошу я завше Бога,
Щоб колись зустрілися ми знов,
Щоб не згасла в Небеса дорога,
Іменем якої є Любов!

« « «

Мій батько

Лежить у ліжку батько мій,
Такий змарнілий і сумний.
Закриті очі, погляд зник –
Років життєвих щедрий вік.

Куди думки його літають,
І злети серця що бажають?
А у вікні – краса зимова
Оздоба снігу сяє знову.

В короні царській горобина,
Немов уквітчана дівчина.
З-за снігу очі виглядають,
Зимову радість сповіщають.

Прийде весна в жаданий час,
Засвітить сонечко для нас.
В житті отак завжди буває:
На радість сум вже десь чекає.

А потім буде – навпаки,
Птахи співатимуть дзвінкі.
…Коханий батьку, не сумуй,
Любов Божественну відчуй.

Дорога дальня йде в віки,
Мій дотик – дружньої руки.
Прости мені, твоїй дитині,
Усі мої людські провини.

З тобою стрінемось в хмарині,
Всміхнешся сонечком дитині.

« « «

Коли тебе не розуміють,
Всі ті, хто мали б зрозуміть,
І ні за що тебе вважають
У відповідну для них мить.

То що ж робити?! Всіх простити,
До цього кличе наш Господь,
Потрібно всіх їх полюбити,
Щоб зберегти і дух, і плоть.

Навчи мене, Господь, любові
Щоб я навчилась пробачати,
Щоб я змогла в своєму слові,
На зло добром відповідати !

« « «

Всі люди однакові на землі
І однаково створені Творцем,
Всі мають тіло, душу, дух
Та всі улюблені Отцем!

Чому ж бо так,хтось віру в Бога має,
А інший так далекий від Отця,
Хтось все тілесне тільки споживає,
А хтось в потребі без кінця.

Але потреба не духовна, а тілесна,
Матеріальне вабить більше зір,
Душа ж пуста, зовсім не повна,
Ну, як це, Боже, зрозуміть?!

Що віра – благодать Небесна,
Не кожен може це збагнуть,
Вона так часто безсловесна
В любові тільки її суть!

А як навчитися любові,
Її у серці віднайти,
Допоможи, наш Боже милий,
Себе в собі самому нам знайти!

« « «

Блаженній Матері Єлизаветі Розі Чацькій

Вона тут ходила…

Колись по землі Роза Чацька ходила,
Та духом до Неба летіла та сила,
Що в серця її глибині проживала
Й наснагу та силу для неї давала !

По вулицям міста Блаженна ходила,
Хоча ті сліди вже камінням покрили,
Плоди ж, що зросли, Роза в серці носила,
Незрячим фізично й духовно служила.

Житомир її всю теплом обігрів,
Франциск на дорозі страждання зустрів,
Вона захопилася всім, чим він жив,
Як Бога і ближніх безмежно любив.

…Вона тут ходила, вона тут сиділа
І духом Реліквії в Храмі спочила,
Тож Богу подяка, що Розу нам дав,
Як приклад життя нам усім показав.

Свій досвід життєвий для тих пропонує,
Хто в світі страждає, кого горе пильнує.
Сама ж вона в Небі давно проживає,
Та звідти наш шлях звисока осяває,

При вході ж до Храму з граніту вітає,
Надію на щастя у Бозі вселяє,
Ніхто з нас не може байдужим пройти,
Бо шлях Рози Чацької – шлях до мети!

Який ми не розумом, серцем збагнули,
Коли надприродне це світло відчули,
Тож хай кожен з тих, хто двері в Храм відчиняє,
Бога у Вишніх у Ній прославляє !

« « «

Чому тебе я, Роза Чацька , полюбила,
Бо в серці я побачила твою велику силу,
Як мужньо ти могла сприйняти свою долю
І виконати незбагненну Божу волю!

Ти не зломилася, а впала з горя на коліна,
І у молитві ти звернулася до Бога Сина,
Сказала долі і обставинам « нехай і так»,
І ти у Господі знайшла свій справжній шлях.

Його знайшла, бо довго й не шукала,
Твоя любов до Господа вже поєднала
Твої страждання із Його важким Хрестом
І став для тебе він цілющим тим мостом.

Який з’єднав земне і Вічне назавжди,
Він рятував тебе від горя і біди,
Тому ти нині проживаєш в Небесах,
Та прокладаєш і для нас свій славний шлях

« « «

Одинокість і самотність
Багатьох із нас чекає,
Але всю цю незворотність
Серце любляче сприймає.

В повній тиші серця сутність
На поверхню випливає
І на Божу всемогутність
Свою надію покладає.

А Господня сила й мудрість
Її любов’ю огортає
І тоді із серця радість
Світлом радісним палає.

…Одинокість і самотність
В віці кожному буває,
Бо депресія і смуток
Нас усіх підстерігає.

Попросім розради в Бога,
Хай до нас Він завітає
І огорне всіх любов’ю
Та надії побажає.

А надія не вмирає,
І живе в серцях у нас,
Коли просимо ми Бога,
Щоб зробив щасливим час!

« « «

Лились сьогодні сльози,
Мене охороняли,
Від марноти земної
Вони застерігали.

Були образи сльози,
Це відчувала я,
Гординю зачепили,
Вона – це біль моя!

Куди б її подіти,
Щоб не заважала жить,
Тоді могла б я міцно
Усіх людей любить.

Як справитися з нею,
Себе я запитала.
«Без мене ти не зможеш,» –
Мені вона сказала.

Так зручно їй на троні
Сидіти й керувати,
Робити мені прикрість,
Щоб сльози проливати.

Гординя й пиха поруч,
Так дружненько живуть,
Приносять в душу морок
І результату ждуть.

А він не забарився,
З образою страждала,
А мала – помолитись ,
Сама собі сказала.

Сказати – не зробити,
Потрібно зрозуміть,
Не просто скинуть з трону,
Хто заважає жить!

Я спробую, мій Боже,
Ти тільки сили дай,
Навчи мене любити
Й мене оберігай!

Від всього, що завадить,
Мені у щасті жити,
Прощати усім людям
І замість зла любити!

« « «

Спішимо поговорити,
А когось ще й засудити,
Всі гріхи чужі так видні,
А свої і не помітні !

Де ж любов в цей час буває,
Що добра не відчуває,
Щоб побачити в людині,
Все, що в ній прекрасне нині.
На свої слабини глянуть,

І, можливо, їх поправить,
На чужі не заглядати,
Лише в молитві співчувати!

« « «

Сьогодні я себе спитала,
Чому так мало співчувала,
Добро би мала я робити,
Та прагнула без цього жити.
Тож каюсь, Боже, і благаю,
Прости, добра вділяю мало,
Хотіть добра і не зробити,
Ну, як мені у цьому жити?!

« « «

Коли Ти, Боже, випробовуєш мене,
Це означає, що у вірі я зростаю,
І твердо знаю я, що лихо все мине,
Любов Твоя мене оберігає.

« « «

Я прошу Тебе, мій Боже,
Щоб характер свій змінить,
Бо веду себе негоже,
Соромно буває жить.

Та без Тебе я безсила,
Тож молю мені вділить
Благодаті щедро й сили,
Щоб могла себе простить!

« « «

Сьогодні, Господи, Ти скажеш Слово
І визначиш подальший шлях життя,
Але я, Господи, до всього вже готова,
Якщо і зміниться моє земне буття!

Тож просвіти і дай Свою вже Руку,
Вділи терпіння знести все, що жде,
Той шлях страждання, болю й муки,
Який усіх до Вічності веде.

« « «

Я тихесенько співаю,
Бога в Небі величаю,
Бо Він Батечко єдиний
На землі і в Небесах!

« « «

Любов ніколи не вмирає (всім хто втратив свою половину)

Зустрів коханий половину,
Несамовито покохав,
Знайшов у ній собі дружину
Щасливим він у часі став!

Любов з роками не згасала,
Палало серденько вогнем,
Від бід усіх оберігала,
Бо Божий був на ній покров.

В одному вимірі живе він,
Вона ж здолала рубежі,
Але не зникла біль у серці,
Тому й живе він на межі.

Кордонів же любов не має
І вимір їй не перешкода,
Вона із Вічності літає,
Сіяє вже Небесна врода.

Була земна, тепер небесна
Та гарною завжди була,
І нині хоч і безсловесна
Торкається того крила.

Що прагне в Висоту злетіти,
Щоби зустрітися там знов,
Отак буває – дивовижна
І незбагненна ця любов

І всім, хто поруч,не збагнути,
Чому не гасне ця любов,
Чому і нині ще палає,
Уяву гріє , серце й кров.

Ніщо не може роз’єднати,
Ті почуття, що звуть любов,
Минає час, але не гасне,
Спалахує вона все знов і знов.

Життя земне, життя і вічне
Вже поєдналось назавжди.
І прийде час ці половинки,
Зустрінуться вже без біди.

Та люди час цей не пізнають,
Усім керує лиш Господь,
Тому і далі хай злітають
Пориви серця – дух , не плоть.

Не може розум зрозуміти,
Бо він тверезий, не палкий,
А серце, що горить любов’ю
У нього погляд на все свій!

Ніякі блага і престижність
Не можуть замінить любов,
Бо в цьому і отому світі
Вона – основа всіх основ.

« « «

Іду із Храму я додому,
А вечір крилами накрив,
І сонечко лягло вже спати,
Лиш місяць шлях мій освітив.

Іду одна, молюсь в подяці,
Що зустріч з Богом відбулась,
Хоча і серце моє плаче,
Та радість вже згори прийшла!

Земні проблеми зразу зникли,
Бо розділила їх з Отцем,
Мене зігрів Він на долоні,
Я спілкувалася з Творцем!

« « «

Незабаром ляжу спати,
Дух свій Богу доручу,
Він прийме його до себе,
Ну, а я уже мовчу.

Тихо очі закриваю,
Щоби Бога відчувати,
Він далеко, та Він поруч
З Ним приходить благодать!

« « «

Дивно так чомусь у світі,
Бог живе Сам по Собі,
Всі Отця й Творця ми діти,
Та чомусь з Ним в боротьбі ?!

« « «

Ну чого, зневіро,
В душу заглядаєш?
Либонь, собі місця
Теплого шукаєш?

У моєму серці
Мешкати не будеш,
Диханням отруйним
Душу не остудиш.

В серці в мене – сила:
Вірити й любити,
І добра проміння
Радісно ловити.

« « «

Щастя – те нечутно в світі ходить,
Пада громом з висоти біда.
Навіть й жито - й те кукіль народить,
Як щораз пересівать жита.

З золота монетки, чи їз міді –
Як ти не крути, а суть одна:
Найдешевший гріш отой на світі,
Як живій душі – гнила ціна.

« « «

Збираю яблука в саду –
Ознаку давню спірності.
А сонце – скупане в меду,
Настояне на вірності.

Тобі, мі світ, поталани,
На варті тиші й стійкості.
…Уже обстрижені лани
Ідуть до війська вічності!

« « «

Одинокий листок
На дереві залишився
Один лише листок,
Бо, видно, не прийшов іще
Його життєвий строк.
Хитає вітер дерево,
Суворо гомонить:
– Додолу падай швидше ти –
Тобі уже не жить.
Я дощиком покрапаю,
Як віником змету.
Сказав листок у відповідь:
– Настане час – впаду,
Мене тримає дерево –
Од нього, сила є,
Тому в собі я впевнений,
Втім щасття є моє!

« « «

Сага о жизни

Когда мы книгу жизни открываем,
И с первого листа начнем ее читать,
События той книги оживают,
По-новому мы будем все воспринимать.

Мелькнуло детство, о котором позабыли,
Все было в нем прекрасно до тогда,
Когда мы с первыми изъянами столкнулись,
Когда пришла к нам первый раз беда.

Всегда ли нас родные понимали,
Иль просто жизнь у них была своя,
Они порою нас совсем не замечали,
Как-будто не одна была семья.

А дальше было все, как в сказке старой ,
Встречались люди добрые порой,
А были те, которые своею злой расправой
Забирали навсегда надежду нашу и покой!

Все было – книга обо всем расскажет,
И как пытались мы хоть что-то изменить,
Как было так, что с радостью, то грустью
Нам приходилось постоянно жить!

Мелькали люди близкие, чужие,
И каждый оставлял глубокий след,
Штрихи той памяти тревожат наше сердце,
На многое так и не полученный ответ.

Дороги, поезда и перекрестки
Мелькают в перебежке из судьбой
Из каждого события свои отростки,
И до сих пор они уносят наш покой!

Все было, как любовь, так и потери,
Кого-то мы теряли, а кто-то потерял и нас,
Бывало так, что жили мы на мели,
Надеялись, что будет лучше каждый раз!

Да так и было – все мелькало быстро,
На смену боли приходили радость и покой,
И были мы счастливы в том, что было,
Надеялись, что лучший путь найдем мы свой.

Могли ли мы все изменить и жить иначе,
Все шло как-будто кто-то все без нас писал,
Страницу каждую и каждый день тем паче,
Все виноватых каждый в том искал.

Но если б жизнь свою начать сначала,
Страницы, очевидно, бы остались все без перемен,
Мы не умели быть своими в этом сложном мире,
Поэтому имели столько упущений и потерь.

А ныне – повзрослели, даже постарели,
Читая книгу, что не дописана судьбой,
Все так же мы живем на неглубокой мели
И часто сожалеем то о том, то о другом.

И оказалось – книга та совсем не золотая,
Проблемы не заполнила любовь,
Прощение далече где то отдыхало,
Когда бурлила от обиды ,слез и ненависти кровь.

Ну почему так, почему сумбурно было,
И часто не могли мы что-то изменить,
Издалека всплывают отблески событий
И продолжаем в неизвестности мы жить.

А может надо отыскать самих себя в себе
По-настоящему все то, что мы имеем полюбить,
Ведь счастье в серце нашем проживает
И только сами мы его сумеем ощутить!

У каждого свой путь, своя дорога,
С нее нам ни свернуть, ни убежать,
Лишь только надо отыскать друг друга
И вместе счастье в радости принять!!!

« « «

Що, дитино, прагнула знайти?!

Вслухаюсь у слова Господні:
– Що, дитино, прагнула знайти?
Слава й пошанівка – на сьогодні –
Марнота все поміж марноти.

Світу блиск затьмарив слабкий розум,
Відволік від світлої мети,
Що скажи Мені, дитино Божа,
Ти знайшла в годинах марноти?

Дух стає сильнішим від любові,
А не в возвеличеному «я»,
Істина у Божому лиш Слові,
А воно і в темряві сія.

Господи, цих слів давно чекала,
Що промовив знову з Висоти,
Бо душа моя в пітьмі страждала,
Доки знову не осяяв Ти !

« « «

Прославляю Тебе, Боже,
У яснім і світлім дні,
У подіях, що тривожать
Восени і навесні.

Прославляю у морозі,
Що корою землю вкрив,
Прославляю у дорозі,
Де мене Ти обігрів!

Прославляю в незабудці,
Що весною розцвіла.
Прославляю у розлуці,
Що під ноги пролягла.

Прославляю у краплинах,
Що у вікна стукотять.
Прославляю у зернинах,
Що нас хлібом багатять.

Прославляю у хвилинах
Я щоденного буття,
У чудових Божих днинах
Марнотратного життя!

« « «

Я – Твоя дитина,
Боже, милий мій.
У своєму серці
Чую Голос Твій.

Мій Пресвітлий Боже,
Ти мене впізнав,
Блискітку надії
В душу надіслав.

Довгий шлях до Неба,
Та Господь веде.
Серце обіймає
Вічне і святе!

Я щаслива, Боже,
Під Твоїм крилом.
Хочу розминутися
У житті зі злом.

Хай любов плекає
Весняні думки.
Плинуть горизонти
Золоті віки.

« « «

Мої думки – душі відлуння,
Яка у Небо вируша,
До ближнього тривожно-чуйна,
Сягнути Світла поспіша.

Думки дарують Високості,
Любові радість і тепло,
Слова тужавіють, як брості,
Яких незміряно зросло.

Не в самотині пізнавання,
Природа Духу – з Висоти,
У домі Господа всім стане
Доволі Віри й Чистоти.

Прийдіте, хто жадає щастя,
Зєднаєм руки руки і серця,
В оселі, де живе Розпяття,
Де благодатна вість Творця.

Будь прославлений, Господи!
Пресвята Діво Маріє, молись за нас!
Маріє, Зіронько яскрава,
В любові сяєш з Вишини,

У сяйві Сина Твого – слава,
О серце, мудрість ту збагни!
Край ніг Своїх, Перлино Неба,
Молитви наші поклади.

Хай Син наверне нас до Себе,
Від зла й неправди захисти!
Від бруду різного очисти,
Щоб стала чистою душа,

І серце наше стало чисте –
Скропила Божих слів роса.
Спасіння і надії Мати,
Твій трон – в Небесній Висоті,

Допоможи її пізнати,
Сягнути Вічної мети.

« « «