Сім’я та подружжя

Формаційний проект Міжнародної Ради ФОС

В січні 2016 року Комісія у справах родини, яка діє при Президії Міжнародної Ради ФОС оголосила про початок своєї роботи і запропонувала всім місцевим спільнотам ФОС по всьому світі роздумувати в цьому році над темою «Сім’я та подружжя» в світлі Божого слова та послань від наших Пап, а також підготовчого катехізису до Всесвітньої зустрічі родин в Філадельфії (2015).

Мета таких роздумів – допомога нашим родинам і зобов’язання підтримувати та укріпляти їхню цінність.

Для того, щоб робота над темою була більш динамічною, Комісія у справах родини запропонувала розділити її на три частини:

Питання для ділення у спільноті.
Що нове нам відкривається?
До чого ми зобов’язуємось?

"Нехай в свої родини вносять францисканський дух миру, вірності та поваги до життя, творячи з неї для світу знак відновлення, яке здійснилося через Христа. Подружжя, живучи особливою благодаттю Таїнства шлюбу, нехай свідчать світові про любов Христа до Його Церкви.

Нехай через добре та відкрите християнське виховання радісно простують зі своїми дітьми у життєвому та духовному паломництві, а також нехай шанують покликання своїх" (Регула ФОС, стаття 17).

…Подружжя нехай знаходить у Регулі ФОС цінну допомогу на власному шляху християнського життя, усвідомлюючи, що у Таїнстві Шлюбу їх любов поєднується з любов'ю, якою Христос обдаровує свою Церкву. Те, як у подружжі кохають одне одного і плекають чесноту вірності, є глибоким свідченням для їх власної сім'ї, для Церкви та для світу. (Генеральна Конституція ФОС, стаття. 24)

Євангеліє від святого Апостола Йоана, 2: 1-11.

Третього ж дня весілля відбувалося в Кані Галилейській, і була там мати Ісусова. Отож запрошено на те весілля й Ісуса та його учнів. Коли ж не вистачило вина, мати Ісусова й каже до нього: «Вина в них нема.» Відрік їй Ісус: «Що мені, жінко, – а й тобі? Таж не прийшла година моя!» Але мати його мовила до слуг: «Що лиш скаже вам, – робіть». Було ж там шестеро кам'яних посудин на воду, щоб очищуватися по-юдейському; кожна вміщала дві або три мірки.

Сказав їм Ісус: «Наповніть посудини водою.» Вони й виповнили їх по вінця. А він їм далі каже: «Зачерпніть тепер та й несіть до старости весільного.» Тож понесли. Коли ж покуштував староста воду, що на вино обернулась, – а не знав же, звідки воно взялося: слуги лише знали, котрі води зачерпнули були, – то закликав староста молодого і до нього мовив: «Всяк чоловік добре вино спершу подає, а гірше, – як уп'ються. Ти ж приховав добре вино аж он по сю пору». Ось такий чудес початок учинив Ісус у Кані Галилейській, і велич тим свою об'явив, – тож і учні його увірували в нього.

B. Апостольське повчання FAMILIARIS CONSORTIO, частина друга 11, 14,15. Папа Йоан Павло ІІ.

Людина як образ Бога – Любові

11. Бог створив людину на свій образ і подобу, покликавши її до існування з любові, разом із тим покликав її до любові. Бог є Любов і в Самому Собі переживає таємницю особової спільноти любові. Створюючи людину на Свій образ і постійно підтримуючи її в існуванні, Бог вписує в людськість чоловіка і жінки покликання до любові, а отже здатність до неї і відповідальність за любов і [їхню] спільноту. Тому любов є основним і вродженим покликанням кожної людини.

Людина як втілений дух, тобто душа, яка виражається через тіло, і тіло, що його [той] безсмертний дух формує, покликана до любові саме в цій своїй єдності. Любов охоплює також людське тіло, а тіло бере участь у духовній любові.

Християнське Об’явлення визнає два належних способи здійснення покликання людської особи – у її внутрішній єдності – до любові: подружжя і незайманість. Як одне, так і друге, у властивій їм формі, є конкретним сповненням найглибшої правди про людину, про її «створеність на образ Божий».

Тому сексуальність, завдяки якій чоловік і жінка взаємно віддають себе одне одному в належних та виключних подружніх актах, не є явищем суто біологічним, а торкається самої внутрішньої суті людської особи як такої. Вона здійснюється в справді людський спосіб тільки тоді, коли становить інтегральну частину любові, якою чоловік і жінка взаємно пов’язують себе аж до смерті. Повне дарування тіла було би обманом, якщо б воно не було знаком і плодом повного особового самовідання, у якому присутня вся особа, також у своєму дочасному вимірі. Якщо людина залишає щось для себе або забезпечує собі можливість зміни рішення в майбутньому, то вже через це вона не віддає себе повністю.

Та цілісність, що її вимагає подружня любов, відповідає також вимогам відповідального батьківства, яке, будучи дійсно спрямованим до зродження людської істоти, перевищує за своєю природою суто біологічний порядок та включає в себе цілу низку особових цінностей. Для гармонійного розвитку дітей необхідний тривалий та одностайний внесок обох батьків.

Єдиним «місцем», яке уможливлює таке самовіддання в його повній правдивості, є подружжя, тобто завіт подружньої любові – свідомий і вільний вибір, завдяки якому чоловік і жінка приймають внутрішню спільноту життя і любові, яка задумана самим Богом та яка тільки в такому світлі виявляє своє правдиве значення. Інституція подружжя не є наслідком якогось неналежного втручання суспільства чи влади, ані зовнішнім накиданням якоїсь форми, а є внутрішньою вимогою завіту подружньої любові, який публічно підтверджується як єдиний та виключний, щоби в такий спосіб жити в повній вірності замислові Бога Творця. Ця вірність, далека від обмеження свободи особи, захищає її від усякого суб’єктивізму та релятивізму й дарує їй участь у творчій Мудрості.

Діти – найцінніший дар подружжя

14. Згідно з Божим замислом, подружжя є підвалиною ширшої родинної спільноти, оскільки сама інституція подружжя та подружня любов спрямовані до народження і виховання потомства, якими вони увінчуються [34].

У своїй найглибшій дійсності любов у своїй суті є даром, а подружня любов, ведучи наречених до взаємного «пізнання», яке творить із них «одне тіло» [35], не вичерпується для них двох, тому що чинить їх здатними до найбільшого самовіддання, завдяки якому вони стають співпрацівниками Бога, уділяючи дар життя новій людській особі. У цей спосіб супруги, взаємно віддаючись одне одному, видають із себе нову дійсність – дитину, живе відображення їхньої любові, тривкий знак подружньої єдності та живий і нерозривний синтез батьківства і материнства.

Ставши батьками, подружжя отримує від Бога дар нової відповідальності. Їхня батьківська любов має стати для дітей видимим знаком тої самої любові Бога, «від якої бере ім’я все отцівство на небі й на землі»[36].

Однак не треба забувати, що також і тоді, коли народження потомства є неможливим, подружнє життя не втрачає через те своєї цінності, бо фізична неплідність може дати супругам нагоду до іншого, важливого служіння у справі життя людської особи, як, наприклад, усиновлення, різні форми виховної праці, допомога іншим сім’ям чи вбогим або зневаженим дітям.

Сім’я – спільнота осіб

15. У подружжі та сім’ї відтворюється цілий комплекс міжособових відносин: подружні стосунки, батьківство/материнство, синівство, братерство, через які кожна особа входить до «людської сім’ї» і «сім’ї Божої», якою є Церква.

Подружжя і християнська сім’я будують Церкву. Оскільки в сім’ї людська особа не тільки народжується та поступово, завдяки вихованню, впроваджується до людської спільноти, але також через відродження Хрещенням і виховання у вірі, впроваджується в Божу сім’ю, що нею є Церква.

Людська сім’я, роз’єднана гріхом, знову об’єднана спасенною силою смерті і воскресіння Христа.[37] Християнське подружжя, беручи участь у спасенних наслідках цієї тайни, є природним середовищем, у якому здійснюється залучення людської особи у велику сім’ю – Церкву.

Заповідь бути плідними й множитися, дана чоловікові і жінці на початку, осягає в такий спосіб свою цілковиту правду та повне здійснення.

Таким чином у народженій із Таїнства сім’ї, Церква знаходить свою колиску та місце, у якому [вона] входить у людські покоління, а вони – у Церкву.

Питання для ділення:

• Що означає «бути створеним на образ Божий»? Чи можливо розуміти ідентичність людини без Бога? Чому, якщо так або ні?

• Як Божа любов відрізняється від любові людської?

«ФВ» №34, 2016р.