«Господь дав мені братів», або що робити з ближнім, який заважає мені спілкуватися з Богом?
(на основі статті о. АндріанаЗудіна OFMConv)
Господь має бути для нас Центром і Фундаментом усього. І ті люди, яких ми зустрічаємо в спільноті, яких Бог туди приводить,– це брати, яких Він дає нам, щоб ми побачили правду не стільки про них, скільки про себе самих. Франциск не даремносказав ці слова: «Господь дав мені братів».
Тому невипадково у спільноті Церкви Христової ми називаємо один одного братами й сестрами, а не друзями.Друзі – це ті, з ким ми єднаємося завдяки взаємній симпатії та спільності інтересів. Нам легко та приємно проводити час разом. Дружба – це прекрасне почуття і прекрасні стосунки. Але друзів ми самі собі вибираємо. Проте Франциску, а значить, і нам з вами, що пішли за ним, ступаючи крок у крок, Сам Господь дав братів і сестер. І дуже часто це зовсім не ті люди, яких ми хотіли б обрати для спілкування й яких хочеться бачити, любити, спілкуватися. Це зовсім не ті особи, які, на мій погляд, допомагають мені переживати у спільноті спілкування з Богом. Навпаки, ці люди часто заважають такому спілкуванню, заважають мені відкривати своє серце, свої уста, щоби поділитися. Вони здаються мені випадковими, зайвими, а інколи, навітьганьбою для спільноти, тому що компрометують її в очах інших і через цього брата або цю сестру інші люди в нашу спільноту не прийдуть (так мені здається!).
Чому все так непросто? Та тому, що це Господь (Котрий є Á і Ʊ) дав мені саме таких братів і сестер. Це Господь дає вам їх, щоби ви вчилися любити,щоб ви вчилися молитися не за тих, хто викликає у вас симпатію, а за тих, спілкування з ким може стати жертвою. Христос також вмирав на хресті за тих, хто Його вбивав. Тож дорога християнина – це маленька частинка дороги Христа. Якщо ми не виявляємо, за Його прикладом, жертовності та любові до тих, хто завдає нам незручності та болю, то як ми можемо стверджувати, що ми християни, я вже не кажу - францисканці?
Франциск також пройшов цей шлях. Він невипадково сказав: «Господь дав мені братів». Якби він вибирав братів сам, то, напевно, вибрав би інших. А Господь дав йому братів, які спалили його перший статут. Господь дав йому братів, котрі через кардинала Уголіно пробивали в Церкві рішення, які Франциску зовсім не подобалися. Господь дав йому братів, які змінили шлях розвитку Ордену, поки він був у Святій Землі. Франциск повернувся, а все зовсім не так, як він хотів. Тоді Кардинал Уголіно заспокоює Франциска і каже, що Орден благословенний Церквою і саме під її керівництвом буде йти далі. Франциск, хоч і ображений, змиряється з цим і знімає з себе всі повноваження. Він каже: «Я буду слухняний, як труп, главі цього Ордену». Але насправді це біль і образа так промовляли в ньому. Думаю, що кожен з вас коли-небудь досвідчував подібного болюй образи на братів і сестер зі своєї спільноти. А якщо ні, то вам, нажаль, ще доведеться це пережити.
Як же Господь потішає Франциска? На горі Ла Верна Господь являється йому у вигляді розіп'ятого Серафима. Чому саме Серафима? Сьогодні ми не читаємо Діонісія Ареопагіта, але за часів Франциска це був дуже популярний автор. І в його творах можна знайти згадку про те, що Серафими – це ангели Божої любові, які споглядають Бога лицем до лиця, спалахують любов'ю від Нього і на шести крилах несуть любов Бога всім іншим ангелам. Христос з'явився Франциску, як той самий Посланець Божої Любові, але при цьому розіп'ятий. І мало того, що Він явив Себе таким, але ще й дав Франциску стигмати. Господь дав Франциску таких братів, які спонукали його до принесення за них такої жертви, що стигмати стали йому втіхою.
Чи був Франциск завжди правий, коли не погоджувався з братами?
Ні, не дивлячись на те, що він – святий Серафимський Отець для всіх нас.
А ви думаєте, що ви завжди праві у ваших конфліктах із братами і сестрами?
Пам'ятаєте, що говорить нам Святе Письмо про любов до Бога і ближнього? Як ти можеш говорити, що любиш Бога, якого не бачиш, якщо не любиш брата, якого бачиш... Дуже часто наша любов до Бога – це приємні емоції, які ми відчуваємо, коли молимося. Вони виникають, тому що Він мене любить, розуміє і приймає таким, який я є. І мені дуже приємно перебувати у спільноті такого всерозуміючого, всепрощаючого та люблячого мене Бога. І часто моє почуття любові до Бога – це любов до Того, Котрий мене любить. Я люблю бути коханим. І тут з'являється мій брат або сестра ... і руйнує все: мій блаженний стан, цю ідилію...
Як же нам бути тією самою ідеальною спільнотою, яка молиться разом і куди приходять нові люди?А досвідчивши, як милюбимо один одного, говорять: «Воістину посеред вас є Господь»? Адже саме така спільнота описана в «Діях апостолів». Тому і почали називати їх християнами, бо відчували присутність Христа посеред них.
Чому в наших спільнотах виникає агресія один до одного, конфлікти і непорозуміння? Тому що ми намагаємося любити Бога. І коли ми намагаємося Його любити, тоді проявляються вся наша гріховність, слабкість, всі наші недоліки. Не тільки ближніх, а й мої власні.
Чому Господь дозволяє цим недолікам проявитися? Тому що Він нас любить. Христос дає їм проявитисяз єдиною метою, щобb брати й сестри, яких Він мені дав, допомогли мені впоратися з цими моїми недоліками. Те ж саме відбувається і з тими, хто мені «заважає» бути святим і добрим. Тому нам необхідно допомагати один одному і навчитися молитися один за одного. Але молитися не про те, щоб цей брат або сестра стали ідеальними для мене, а щоб Господь допоміг йому або їй стати трішки ближче до Нього. Навіть якщо мені від цього буде боляче. І це станеться обов'язково, якщо я молюся по-справжньому. Тому що, якщо ця людина буде йти до Господа Бога, то його егоїзм і гординя неминуче будуть стикатися з моїми.
Спільнота є місцем, де Господь обтесує нас. Апостол Павло говорить: «Ви ще не боролися до крові». Франциск за своїх братів боровся аж до стигматів і до самої смерті. Отримавши стигмати, він сказав: «Давайте швидше будемо нести любов Бога, тому що до цього моменту ми ще нічого не зробили». Конфліктні брати або сестри заважають вам здійснювати вашу діяльність на благо Церкви – так? Але ж Господь привів вас у спільноту, щобиспасти вас саме у цій спільноті людей. Це дорога, яку Він передбачив саме для вас. Що важливіше – любов до ближнього чи ваш успіх? Я не пропоную відкласти вашу діяльність для Церкви, ваше служіння для спільноти, ні в якому разі. Але молитва за ближніх, за членів вашої спільноти повинна коштувати для вас більше, ніж ваша робота і ваш особистий успіх, навіть у церковних справах.
Св. Йоан Павло II сказав, що сім'я, яка молиться разом, залишається разом. Це стосується і спільнот. Причому молитися потрібно, як я вже говорив, не про те, щоб інші стали ідеальними і щоб Господь врятував їхні душі. Це теж потрібно. Але перш за все маємо молитися про конкретні проблеми й потреби конкретних братів і сестер. Для цього необхідно про ці проблеми й потреби знати, слід витратити свій особистий час і поцікавитися, чим живуть мої брати і сестри. Любов до Бога – це жертва, любов до ближнього – це також жертва. Але якщо ми приймаємо Тіло і Кров, які Господь жертвує за нас, то нам потрібно вчитися і самим жертвувати. Без моєї жертовності моя любов до Бога – це тільки любов до того, як Він любить мене.
Я не відповідаю Йому любов'ю, а просто насолоджуюсь Його любов'ю до мене. Щоби любити Бога, доведеться любити тих самих братів і сестер, яких Він мені посилає. Якщо будете вчитися любити цих «важких» братів і сестер, яких Господь посилає до вашої спільноти, тоді любов до чужих людей або до менш близьких буде більш правдива. Чим далі людина – тим любити її легше. Про це ще КлайвЛьюїс писав: легше любити негреня в Африці та раз на рік посилати йому посилку, ніж власного чоловіка, який хропе ночами.
Отже, спільнота не тільки повинна молитися за тих людей і події, про які ви домовилися. Це необхідна й добра справа, але це зовнішнє ваше служіння: служіння Церкві, парафії, служіння вашим дальнім. Але щоби служити дальнім, треба одночасно з цим служити ближнім, тим самим, яких вам дав Господь. Це важче, але без цього все інше розвалюється. Необхідне пізнавання ближніх, молитва за них, добрі справи по відношенню до цих самих ближніх. Цим ви приносите жертву. І що таке наше життя, присвячене Богу? Це віддання життя в Його власність.
А як тільки ви відчуваєте, що ваш ближній своєю поведінкою, або своїм ігноруванням, або ще якимось чином ображає вас, то значить, ваше життя недостатньо ще належить Йому, ще занадто мало у вашому житті того, про що говорить апостол Павло: «Вже не я живу, але живе в мені Ісус Христос». Тому що, якщо не ви живете, а Христос у вас, то з якого дива вам ображатися на те, на що Христос ображатися не збирається? Адже на хресті Ісус молився за тих, хто Його розпинав, кажучи: «Отче, прости їм, бо не відають, що творять».
Якщо ви присвятили своє життя Богові, якщо ви його вже віддали Йому у власність, якщо ви Його впустили у вашу душу і сказали: «Ти – мій Господь», то чому ви відбираєте у Бога Його верховенство і говорите: «Він ображає мене»? Те, що ваш ближній робить по відношенню до вас, – він робить по відношенню до Христа. І те, що ви робите чи не робите по відношенню до ближнього, – ви також робите по відношенню до Христа. Так дозвольте Христу розбиратися в цих взаєминах як Пану. А свою образу, свою гординю, свій егоїзм киньтеу ревній молитвіпід хрест Ісуса Христа. І пам'ятайте, що ваші близькі так само борються із собою. І пам'ятайте, що їхній шлях, їхнє розуміння і бачення можуть сильно відрізнятися від вашого. Тому не сподівайтеся, що ваші брати і сестри почнуть діяти правильно та добре.
А поки ми тут, ми – Церква войовнича, тільки наша битва «не проти плоті і крові, а проти духів злоби піднебесних» (Еф 6, 12), тих самих гордині й егоїзму, які нас спокушають. І допомагати ближнім – це наша дорога порятунку. Пам'ятайте, що на ційдорозі нам нема чим пишатися. Всі таланти й дари, які є у вас, вам дав Господь. Йому слава за це, Йому подяка.
Свого часу, коли ми були ще молодими братами, перед складанням вічних обітниць до нас приїжджав нині покійний о. Даніель, колишній відповідальний за нашу формацію. І він тоді сказав так: «Якщо ви думаєте, що принесете Церкві велику користь своїми справами й дарами, то йдіть просто зараз. Якщо ви думаєте, що Господь дав вам великі дари, і ви вважаєте, що можете послужити цими дарами Богу, Церкві і людям, – двері все ще відкриті, йдіть швидше. Але якщо ви розумієте, що Господь покликав вас сюди, і це ваша дорога спасіння, і невідомо, чи зможете ви взагалі врятуватися на іншій дорозі, і без цього ви жити не зможете... тоді складайте обітниці і будьте їм вірні».Ці слова важливі і для вас, світських францисканців.
Ваша дорога – недорога ченців, але це дорога посвячення вашого життя Богу. І богопосвяченого життя без спілкування з Богом, без молитви Йому й один за одного бути не може.
Господь вас покликав до спільноти. Так бережіть ці спільноти, як найдорожчі скарби. Моліться один за одного, боріться один за одного аж до крові, любіть один одного, навіть коли дуже важко. Пізнавайте один одного. Це і є дорога посвяти себе і свого життя Богу.