Людмила Павловська (світська францисканка)
В кімнаті моєї душі...
Прочиняю тихенько двері, відгородившись від гаму світу, який мене оточує. В моїй кімнаті затишно і не самотньо. Знімаю верхню одежу, залишаю за дверима взуття і на ціпочках проходжу до столу.
Столу не з дощок, пофарбованих,чи покритих лаком, а сплетеного з моїх почуттів, вражень, емоцій. Вони так потоваришували між собою, сплелися в одне ціле, що тепер я можу поставити на нього чашку з недопитим чаєм, зітхнути і розпочати розмову.
Ніхто мене не чує. Родина спить, втомлена минулим днем, а я наодинці з собою. Ні, ні не наодинці. У мене гість!
Гість невидимий, духовний. Так, так, це мій Господь – мій Цар, мій Товариш, а насамперед, мій Вчитель.
«Що втомилася, моя дитино? Співчуваю. Чим ти тільки сьогодні не займалася, що тільки не робила. Тож знайди час і для Мене.
Кажеш, що молилася? Так, чув і радів, але це було так недовго і так мало. Я, навіть, не встиг розпитати про стан твоєї душі, а ти не встигла розповісти. Земні справи знову відволікли тебе від Мене. Тож, говори, я слухаю...».
І почалася розмова. Отак кожного разу, коли я заходжу до кімнати своєї душі.
Цікаво, а чи часто люди, мої ближні, роблять так само? Чи, може, хтось, навіть, не здогадується, що має всередині себе безцінний скарб – потаємну кімнату, в якій можна сховатися від галасу світу, в якій можна зрозуміти сенс свого життя, в якій багато чого можна...
Для чогось Творець так створив людину, що має вона не тільки тіло, а ще й безсмертну душу, а ще й дух, через якого вона спілкується з Творцем. Як мудро і незбагненно створена людина!
Тільки потрібно зупинитися, зрозуміти і повірити. Це і легко, і не легко. А якщо спробувати?!
Заохочую кожного, хто прочитає цей маленький денник звичайної людини, яка спробувала зрозуміти і повірити, осягнути серцем і розумом те, що закладене в кожному із нас.
Божого благословення кожному, хто спробує відірватися від землі і хоч на хвилиночку піднятися до Небес!!!
Кого ж я шукаю?
То що ж, або кого я шукаю все своє життя? Шукаю – любові.
З самого дитинства я шукала її в родині, серед подруг і друзів, серед колег по роботі. Знаходила, але вона була такою мізерною, що не задовольняла мене. Завжди на цю любов я повинна була відповідати обов’язками, а це було напругою своєї власної волі та розуму.
Мене люблять і я повинна любити. Така собі умовна любов!
Хоча це вже не так і погано, все ж любов. Та мені цього було замало. До того ж я і сама страждала такою ж любов’ю. Ти мені, а я – тобі. Примітивне земне мислення. Чому ж серце хотіло іншого?
Шукала любові...Зрозуміло. Тоді виникло питання, а хто ж мені міг її дати? Людська любов слабка і не досконала. То хто ж?!
І відповідь прийшла пізніше. Створилися умови безвихідних, здавалося мені, ситуацій. І ось тут, в середині серця, почула голос – голос Любові! Він пригортав мене до Себе, він любив мене – таку грішну і беззахисну людину. Він нічого не вимагав, нічого не просив, Він тільки багато обіцяв.
Він утішав і заспокоював, Він не забирав мою волю, за яку я боролася з самого дитинства. Він просто любив, благав, щоб я довірилася йому. Це був мій Бог!
Не я стала досконалою, а Він огорнув мене своєю любов’ю, від якої стало соромно залишатися такою, якою я була. Сила цієї любові виявилася незбагненною, нікому не видимою, вона була в моєму серці. І я зовсім інакше подивилася на обставини мого життя. Так, я не можу їх змінити, але Він вчив мене з ними жити. Жити в любові.
То, хто ж це запропонував такий вихід? Звичайно, Той, Якого я так довго шукала, Який за мною спостерігав і кликав. Тільки я цього не чула. Була духовно глухою і сліпою. Жила мірками і прагненнями земного життя, нічого більше не помічаючи. А вони все віддалялися від мене, багато обіцяли і нічого не давали. Здавалося ось-ось вже буду щасливою, але щастя, як примара, зникало вдалині.
Сльози, які стали супутниками мого життя виїдали очі, хоча зовнішньо їх не було видно. Для чого комусь розповідати? Не зрозуміють, засудять, а , може, і злегка пошкодують. Він розумів все, і хоч все і так знав, а я розповідала Йому думками, словами і вчинками.
Щастя прийшло зсередини і тоді, нарешті, я зрозуміла, кого я шукала, Хто Він!
Єдине, що Просив від мене Господь, так це – правди. Всієї правди про себе. Просив відкривати Йому всі потаємні куточки душі, щоб Він міг Своїм Світлом освіти їх і допомогти. Брехня заважала нашим стосункам, заважала бути щасливою і Господь її не сприймав. Це я добре усвідомила.
Не кажу, що я стала такою вже правдивою в світі, ні, тому що правда без любові вбиває, а любити я ще тільки вчилася. Та перед Ним я поступово ставала правдивою і помічала, як заспокоюються мої рани, як зникає неспокій, як я комусь по-справжньому потрібна.
Довгий пошук, дорогою в ціле життя, привів до пізнання Бога, Бога Живого і Правдивого, Бога Страждаючого і Милосердного, Бога, Який все розуміє і може допомогти, а, насамперед, Бога Люблячого.
І коли я все це зрозуміла і відчула, світ навкруги став чудовим, і щоби зі мною не трапилося в ньому, зі мною Господь, Якого я, нарешті,знайшла!!!
Ловлю себе на думці, що мені зовсім не цікаво з тими, хто не розуміє Тебе, Боже. Вони, навіть, не цікавляться Тобою, не прагнуть пізнати, хто Ти, не виявляють інтересу. Вони живуть в іншому світі, чи то науковому /в кращому випадку/, чи то в матеріальному. І я не хочу гаяти час на спілкування з ними.
Після кожної такої зустрічі з ближніми прагну зрозуміти, чому вони, дивлячись на мене, не пізнають Тебе. Як видно, в цьому є і моя вина. Я можу багато говорити про Тебе, але щось в моїх діях відштовхує людей, саме тих , яким я так прагнула розповісти про Тебе.
І знову я залишаюся наодинці з Тобою. Люди, які мене відвідали розійшлися, я прибрала посуд і втомлена присіла на диван. Хто ж мене пошкодує, хто ж мене зрозуміє? Звичайно, Боже, Ти, бо перед Тобою мені не варто прикрашати себе гарними словами, Ти бачиш мене наскрізь, але Ти мене не відштовхуєш. Навпаки, я ніжно пригорнулася до Тебе, відчуваючи тепло Твого Найсвятішого Серця і зразу забула про все: про життєві негаразди, не вирішені справи, розбиті мрії. Є тільки ми вдвох: Ти – Великий і недосяжний і я – Твоя маленька і слабка дитина.
Тихо і затишно, я поринула в світ, незбагненний розумом, але відчутний серцем. На вулиці знову сніжно і вітряно, а це вже кінець березня. Весна не спішить, вона дає можливість тій, кого вона повинна змінити, ще погуляти на волі. У них, мабуть, дружні стосунки, не так, як у людей. І я радію цим стосункам. Нічого, що холодно, нічого, що ще зима – попереду багато сонця і тепла і сподіваюся, що воно розморозить закам’янілі душі людей, в тому числі і мою.
Чимало людей вважають, що я добра, чутлива, спроможна допомогти і пошкодувати когось, кому це потрібно, можу гарно сказати, тощо. Мені приємно це чути, але вони не все бачать, а я не спішу відкривати своє потаємне. Людська гординя схильна сприймати похвалу, яка кожного разу віддаляє мене, Господи, від Тебе. І тільки, коли я можу схаменутися, я подумки відкидаю те, що не є для мене справжнім.
Я входжу в кімнату своєї душі і розповідаю Тобі, Господи, якою я є насправді. Ти і Сам це знаєш, але хочеш почути все від мене. Починається таємне для інших скрушення мого серця. І знаєш, Господи, я перестаю турбуватися про те, що думають про мене інші – добре, чи погане, вони ж не знають мого серця. Тому Ти для мене – єдине Світло в темряві моєї душі, і якби воно зникло назавжди, я залишилась би наодинці зі своєю гординею. Я цього не хочу.
Але, Господи, як Ти, такий Великий, знайшов собі місце в моїй душі, серед усього бруду мого маленького серця? Мабуть, Ти мене пошкодував, бачачи моє прагнення до досконалості. Смішно. Ти хоч Сам віриш, що я колись зможу наблизитися хоч на один крок до Тебе? Якщо чесно, то я в це не вірю. Я тільки хочу, але – не можу.
Та ти даєш мені надію і я Тобі, Господи, щиро вдячна. Відчувати в серці Твою присутність – велике щастя і, може, не варто про це комусь розповідати. Це – наша з Тобою таємниця.
Чому ж знову в моїх руках перо і папір? Мені, навпаки, хочеться розповісти людям про наші стосунки. Може, хтось спробує зрозуміти, що серед безладу земного життя, серед безнадії є незбагненна розумом надія – це Ти, Господи! Особливо мої близькі, зі спілкування з якими я розпочала свою розмову з Тобою. І це не моя зверхність, бо для них я поки що залишаюся дивною і незрозумілою, це – мій біль і тривога.
Не засуджуй мене, Господи, не відкидай, не виходь з мого серця і разом ми зможемо багато. Я хочу бути Твоїм знаряддям, але розумію, що для цього сама повинна стати кращою.
Благослови, Господи!
У Божому домі
Ремонт в храмі. Ліса і стропила, на яких відновлюється фарба і обличчя будівлі. Люди радіють тими перемінами, які радують око.
Величезна черга до сповіді. Таїнство Примирення відбувається в декількох місцях, чомусь чимало людей залишили його на останній день, а завтра вже Великий Четвер. Священики вислуховують втомлених земним життям людей, скоріше не життям, а тими гріхами, якими вони обростають.
Щасливі ті, які відважилися на примирення з Богом, переступивши поріг Конфесіоналу. Соромно, тривожно, але попереду духовне зцілення і радісне життя з Богом. Ті, які в силу різних обставин, а насамперед особистої волі, ще не можуть цього зробити, з прихованою заздрістю спостерігають за іншими.
Біля мене жіночка. Підняла очі до Неба, молиться зі сльозами на очах, але сповідальня для неї, як Величний і Таємничий палац, до якого увійти ще немає сили. Молюсь за неї. Господи, допоможи їй, як і колись мені! Візьми за руку і супроводжуй в нелегкій дорозі до Тебе, зроби її щасливою.
Вірні в пилу і вапняній фарбі, залишки якої є всюди, навіть не помічаючи її, стоять на колінах.
Ось і чоловік кремезної статури, в добротному одязі, очевидно, впевнений в собі в земному житті, став поруч на коліна. Його, навіть, не стурбувало, що дорога одежа побілішала від незручностей ремонту, він – перед Богом. І куди поділася його впевненість і задоволеність собою? Радію, що душа його виявилася чутливою і зовнішній вигляд не завадив цьому.
Внутрішнє життя часто приховане, дослідити його можеш тільки Ти, Господи, тому не поспішаймо засуджувати. Ця думка промайнула в моїй голові, спонукаючи і мене до навернення.
А неподалік від мене моя духовна сестра, яку мені так хочеться обійняти. У нас одні думки, одні прагнення, одне бачення світу, в центрі якого наш Господь. Щаслива, що маю таку сестру, і не одну,бо їх багато по всьому світу, а ще і чимало, духовних братів. Разом ми одна родина Божих дітей!
Ти бачиш. Господи, яка я щаслива в усіх подіях мого життя.
Дякую Тобі за Твою присутність, прославляю Тебе і величаю!
Надвечір’я
Надвечір’я. Воно наближається до мого серця. Поступово закінчується земне паломництво і я збираюся додому – Дому вічного і щасливого.
Що скажеш мені, Господи? Чи очікуєш на мене – грішну і слабку дитину? Мовчання. Як знак згоди?!
Спішать кудись люди. Вирішують земні справи, яким нема кінця.
Все треба: і меблі, і одежа, і їжа, і розваги. Нема коли зупинитися.
І надвечір’я у кожного своє. Воно не сповіщає про себе, воно запрошує – замислитися.
Прагнула бути помічною. Бігла попереду тих, кому допомагала. Просила у Господа бути такою. Втомлювалася і падала, але як мало я зробила! Та головне, що я усвідомила те, що я не – не замінима. Інші чекають на своє призначення. І дяка Богу, що такі є!
Матеріальні статки. Вони короткочасні і не значимі. Вони не приносять миру в серці, навіть, справжніх друзів, які залишаються обіч моєї дороги, залишаючи мені роздуми і ...висновки.
Надвечір’я спонукає замислитися, зрозуміти своє життя і стати щасливою у ті короткі дні і години, що залишилися, а головне – узгодити свій шлях з тим вузьким, який пропонує, Господь.
Легкий подих
Сьогодні вперше відчула легкий подих Вічності. Вона промайнула наді мною, ледь-ледь зачепивши своїм крилом. В голові запаморочилося, світ перевернувся і перед моїми очами все поплило. Що це, запитала я себе?
Очікувана, але не ждана саме в цей час, гостя делікатно нагадала про своє існування. Не погрожувала, не залякувала, вона просто ніжно застерегла, що в мене ще є час насолоджуватися земним життям, але забувати про неї – не варто.
Вона ж – надія на переміни, на щасливе життя з Богом.
...Прийшла до тями, подивилася навкруги, побачила в дзеркалі своєблідо-зелене обличчя і повільно попростувала до кімнати, щоб прилягти на ліжко.
Попереду на мене чекав сон, в якому я, і так, вчуся кожного разу вмирати. Щось, навіть, буде снитися, десь буду літати, але я ще повернуся, щоб жити.
Жити, щоб любити, жити, щоб страждати, жити, щоб чекати...
Сенс пережитих подій
Розтрощена, розбита і духовно втомлена. Події, які я пережила, спонукали мене бути справедливо-жорстокою, а не люблячою. Засудила, не зрозуміла і відкинула. Як глибина віри у людини могла поєднуватися з діями повністю протилежними? Відповіді я так і не отримала, та і не отримаю. Таємниця залишилася не розкритою і це вже не мої справи, ба, навіть, ніколи і не були моїми. Тоді навіщо ж все було?
Віра – благодать Божа, а я – маленька людина, якій вона вділена. Та чи розумно я нею користаюся? Чи не перевищую свої повноваження? Тоді залишається байдужість, але це не про мене. То, що ж робити? Як знайти своє місце, не порушуючи своїх стосунків з Богом і людьми? Стільки питань без відповіді.
Серце і розум повинні поєднатися, а вони чомусь штовхають одне одного, борючись в протилежних сприйняттях дійсності. З однієї сторони – жорстока видима для мене правда, а з іншої – милосердя і любов.
А ти, Господи, спостерігаєш і поки що не допомагаєш. Простягни Свою руку, притули до свого серця, проясни і утіш. Прости тій людині скоєне зло, а мені дай можливість її не засуджувати і в моєму серці знову буде мир і добро. Дякую ще за один урок, за науку і розуміння, що лише Ти, Господи, один Суддя – справедливий і милосердний, а я зовсім не така, тому і не варто мені навіть прагнути судити. І це головний урок який я збагнула в сенсі пережитих подій, болючих для мене. Дякую Тобі, Господи!
«Не будь бунтівником!», – звертається Господь до мене. Скільки разів відкриваю Святе Письмо і ніби випадково зустрічаюся з оцими Божими словами, зверненими саме до мене.
«Відчини рот і спожий, що Я тобі даю», – знову чую я на початку дня, а часто і перед нічною темрявою, що огорнула мою оселю. А чи тільки оселю? Скоріше і моє серце, яке часто не чує і не бачить Божої мудрості, прагнучи замінити її Своєю.
А вона є в усьому: в красі нового ранку, з якого розпочався мій день, в співі пташок за моїм вікном, в теплих людських словах, які супроводжують мене, в недобрих поглядах тих, кому я не подобаюся. Та в них є і Твоя частинка, Господи, навіть, якщо вони цього не усвідомлюють, бо часто Ти, Господи, приходиш до мене саме через них. Через них я бачу свою недосконалість, вади свого характеру, нетерпимість, роздратованість і не вміння любити.
Ти мене навчаєш і чекаєш, щоби я повністю довірилася Тобі, змінилася, стала кращою. І в цьому сенс мого життя – бути поруч з Тобою, радіти разом з Тобою, сумувати разом з Тобою.
Отак і розпочався знову Божий день. Скільки ще Ти, Господи, мені їх вділив?! Кожен – це моє щастя, бо в ньому є – Ти!
Великий піст – час очищення душі
Великий піст – час очищення душі і я спробую це зробити. Така моя постанова. Але ж яке слабке моє тіло – не можу витримати навіть посту тілесного – обмежити споживання їжі.
Не можу стати врівноваженою і не робити комусь боляче, не бути не байдужою.
Зізнаюся, Господи в своїй слабкості і Ти це бачиш. Від Тебе не приховати нічого, та й навіщо? Мої слабини мають право на своє існування, ось тільки зізнатися в них не кожен може, я– також. Прости мені, Господи!
Сходинки моєї душі ще такі слабкі та не міцні. Ставлю ногу, а вони хитаються. Немає міцного фундаменту, бо вони тримаються на піску моєї слабкої віри і я знову скочуюся донизу. Знову все спочатку. І так постійно!
Та Ти, Господи, поруч! Але Ти і всередині мого серця! Ти і далеко, Ти і близько! Спостерігаєш, як мені важко. Важко тому, що частково я вже якби відірвалася від земного світу, трошечки, але і не злетіла вгору.
Розпластана птиця моєї душі повисла над землею. Мені боляче, бо щосекунди можу впасти і цей страх переслідує мене. Страх повернення до повністю земного життя.
Але ж Ти, Господи, поруч! І це дає силу.
Чимало моїх вчинків, навіть дріб'язкових, не правильні. Гординя і пиха у звичайної пересічної людини. Нема чим пишатися, а вони – на троні моєї душі. Моє «я» не дає мені жити. Смішно, але це – так. Обличчя в зморшках нагадує про прожиті земні роки , тіло болить від фізичних недуг, а гординя – не старішає, не мудрішає. Що з нею робити?
Віддаю її Тобі, мій Господи, забери, зміни, все в твоїй владі. Сама я – безсила.
Збираюся, Господи, йти до Храму на зустріч з Тобою. Ти на мене вже чекаєш, гостинно відчиняючи не тільки двері будівлі, але і духовні двері мого серця.
...Поруч люди. Тихо, тихо, не зважаючи на присутність багатьох віруючих.
«Тихіше!», - звертаюся подумки до них. «Не порушуйте тишу – в ній Господь! Він не може пробитися до глибини мого серця. Господь не любить галасу».
А головне, заважає пилюка і бруд моїх думок, слів та вчинків. Вони зацементували вхід – бетон, духовний бетон, але не безнадія!
Живий потік струму промінить з Неба, пробиваючи стіни храму. Крапельки Живої Води розмивають бруд тієї перепони.
Віддаю усі свої провини Господу, які є для Нього дорогоцінним подарунком, бо ведуть до мого спасіння, спасіння ще одного грішника. Кладу їх на Вівтар, де поруч з моїми лежать ще багато інших. Гора сміття на Вівтарі Божої слави кличе до навернення, до переміни життя, дає надію на спасіння.
Схиляюсь у покорі перед Господом. Маленька піщинка безмежного океану благає про прощення і порятунок.
Терпнуть коліна, їм боляче згинатися, але цей біль закарбовує стан моєї душі, яка тремтить. Стан фізичного болю і духовної зосередженості. Вони не заважають один одному. Зосередженості без болю не буває, бо вона боляче відкидає моє сьогодення, мої проблеми і нашарування моїх думок.
«Господи, прийди до мого серця, зціли його Своєю безмежною Любов'ю!», – благаю я Господа. Я кричу, але мого крику не чути. Сестра, що поруч, не реагує на мій стан. Роблю висновок - не чує. Та це і не важливо. Головне, щоб чув Він – мій Господь.
...Наближається священик, тримаючи в руках Гостію, Живого Бога, схованого в маленькому оплатку. Відкриваю вуста. Ні, не вуста, а серце і впускаю туди мого Лікаря, мого Господа. Тане в роті оплаток Його безмежної Любові, наповнюючи мене своєю благодаттю. Духовні краплини розчиненого оплатка проникають всередину, розливається тепло Божого струму і піднімає мене до Неба!
Мої коліна, які болять, моє гріховне тіло залишається на землі, на холодній підлозі будівлі, мене не відволікають, я – в небі, небі мого Господа, моєї постійної домівки, яка давно чекає на мене, випробовуючи солодощами земного життя, що так швидко минає.
Закриваю очі, щоб продовжити стан духовного піднесення. Не маю бажання ні говорити, ні про щось думати, мій Господь і я – поєдналися вцюблагодатнухвилину і злилися в потік Вічності.
В очікуванні...
Мені вже – 68 років! Ні, ні – ще більше місяця до цієї радісної дати.
Чому радісної? Та тому, що Господ дав мені таку можливість – дожити до неї, вділивши благословення на щасливе життя на землі. Спитаєте, чому щасливе, адже все не так, якби хотілося? А, може, забагато хотілося?! Очевидно, так.
Сьогодні в тиші моєї кімнати, в тиші мого серця, порозмовляю з моїм Другом, з моїм Господом. Він буде головним гостем на дні народження, сидітиме поруч. А те, що Його ніхто не побачить, то що ж – Він же не видимий, Його присутність можна тільки відчути і побачити очима серця.
До того ж саме в цей час розпочнеться Неділя Господніх Страстей і наш Господь буде страждати. Страждати за мене і за всіх, так повторюється кожного року. Таким чином Він нагадує нам про свою Жертву, про Свою Велику любов.
Тому і не буде в цей день інших гостей, не личить радіти, коли Господь страждає.
Ніколи я Тебе, Господи, не бачила і, навіть, довгий час про Тебе не знала, але Ти був поруч. В часи атеїзму, жорстокої духовної боротьби Тебе відкинули люди, але Ти був в них, Ти був в мені – маленькій дитині. Я нікому про це не розповідала, бо і сама цього не знала. Знайшов собі куточок в глибині мого серця і чекав.
Чекав, коли я прозрію, коли я Тебе відчую, бо Ти, Господи, довготерпеливий і милосердний!
Минали роки. Роки радості і сліз, земної любові і непорозумінь, а скоріше не розуміння багатьох обставин і подій. Тільки набагато пізніше я змогла зрозуміти, чому все складалося саме так, а не інакше. Чому я стільки страждала і плакала, чому Ти мені дав таку чутливу душу, яка гостро реагувала на всі образи і засудження, болючі та не справедливі... Ти був у моєму серці. Застерігав, заспокоював і огортав любов’ю, яку я могла віддавати іншим. Її не цінували, її не розуміли, а Ти – розумів все.
Чимало своїх днів народження я веселилася з друзями і рідними, забуваючи, що це був Піст і Ти, Господи, страждав. Мені було весело!
Весело без Тебе. Глибину трагедії своєї поведінки я також зрозуміла вже потім, і мені стало сумно. Сумно за свої веселощі, веселощі без Тебе. Прости мене, Господи!
Чим більше я починала відчувати і розуміти Тебе, Господи, тим більше мир і спокій входив до мого серця. Я назавжди зрозуміла, що Ти в мені, а я – в Тобі і ніхто не може нас роз’єднати. Не зникли сльози, не зникли образи і розчарування, не зник душевний і фізичний біль, але щось в глибині змінилося. Я стала іншою, і все це завдячуючи Тобі, Господи.
Швидко плине час, я на порозі 68-річниці, яку з Твоєї великої милості буду святкувати після закінчення Посту. Прийдуть близькі і рідні мені люди, будуть мене вітати і бажати всіх земних благ. Та найвище моє благо це Ти – Господи, бо земля – це підніжок Твоєї слави, на якій я ще поки що стою, живу і радію.
Але це буде пізніше. Сьогодні ми втрьох: Ти, я і тиша.
Що Ти мені, мій Боже, ще хочеш сказати, про що нагадати? Все моє життя переді мною: те, в якому не було місця для Тебе, і те, в якому Ти – центр мого життя. Кожен вчинок і ситуаціюпереосмислено, важко щось змінити, але зрозуміти і оцінити можливо. І не тільки зрозуміти, але і осудити. Це вже я навчилася з роками робити, а Ти з любов’ю дивишся на мене!
Дивно я виглядаю в очах інших, це чую в словах і бачу в їхніх поглядах. Чи то схвалення, чи то засудження – по-різному буває, але я вже звикла і не ображаюсь.
Потихеньку готуюсь до переходу до Вічності, до зустрічі з Тобою, Господи. І це не буде моїм сумом, це буде моєю радістю.
Ще будуть дні народження, Господи, але кожного разу я буду кликати Тебе святкувати разом. Навіть, якщо зміниться все, що мене оточує, навіть, якщо змінюся я сама – фізично і розумово, будь зі мною, Господи, бо силу в моїй немочі зможеш давати тільки Ти – силу дожити, силу зробити перехід, силу полишити цю чудову землю.
Діалог не закінчено, він продовжується. І з нього випливає сенс прожитих і майбутніх років. Все, що маю, все, на що покладено життя – воно виглядає смішним і марним. Для чого і чому? Не зібрані вартісні цінності.
Потрібно спішити щось робити. І Ти мені в цьому, Господи, допоможи, бо без Тебе я – ніщо!
Зроби мені такий чудовий подарунок, вділи мені Своєї благодаті і нехай час, який залишився, буде длямене плідним і корисним. Час до наступного дня народження, на який я розраховую.
Отримаю більше
Втрачаю образ Бога. Як часто це буває. Більше дивлюся на землю, ніж на небо. Тимчасові блага закривають очі. «Схаменися», – закликає моє серце.
Ми – паломники, ми тимчасові в цьому світі. У цьому істина.
Здається мала у своєму житті все. Роботу і пошану, здоров'я і хвороби. Біль страждання і сльози розчарування, радощі та знахідки.
Чи шкода тепер залишати те, чого не вдалося зробити? А, мабуть, і не встигну.
Не шкода, бо отримаю більше.
Часто мене дратують обставини. Часто – дратую інших, які мене не розуміють. Заглиблююся в себе і бачу.... Те, що бачу – турбує. Зовнішня оболонка, не обманюйтеся люди, Господь все бачить.
Ще і ще раз прошу прощення у Господа.
Якось почула слова: «Не грузіть нас своїми проблемами». Смішно, не своїми, а нашими! Хіба вони тільки мої? Бачити їх і плакати над ними, змінитися і стати кращими, преобразити свою внутрішню людину, яка так відрізняється від зовнішньої, видимої людям.
Це – внутрішнє життя кожного, але не кожен цього бажає.
Господи, зміни нас усіх!
Щоб не впасти...
Вербна неділя. Повністю заповнений храм, ніде стати. Люди, як і в ті часи, прийшли заспівати Господу: «Осанна!». Тримають в руках верби з «котиками» і без них, зі штучними квіточками і південною зеленню. Гарно і символічно!
Ніхто не кидає їх під ноги віслюку, на якому їде Ісус Христос, та Він і не їде, Господь в Кивоті, очікує на зустріч з людьми під час Божої Служби.
Легка штовханина, кожен прагне сісти, або присісти, кому не вдається, то хоч обпертися.
Цікаво, що робиться в наших душах, про що кожен думає?
Що ми принесли сьогодні Господу, окрім букетиків верби, яких також не залишимо в храмі, а заберемо з собою. Серце? Так воно ж спустошене земним життям, слабкою вірою і постійним паданням під тяжкістю гріхів.
З Амвону лунає голос священика: «Щоб не впасти...».
Це про що і до кого? Це що про мене?! Так, я падаю кожної години. Єдина радість, Господи, що Ти даєш мені можливість встати, протягуєш Свою руку. А як не впасти зовсім? Прислуховуюсь до цих слів, відкривши свої духовні вуха.
Довга дорога мого життя, як ланцюжок: широкі кільця широкої дороги і маленькі звуження між ними, певно, щоб утримати і з’єднати в одну дорогу. Мабуть, коли я прагнула йти широкою дорогою, – так простіше і зручніше, приходило просвітлення, я зосереджувалася на Господі, і звужувалися мої не правильні дії. Ось такий собі ланцюжок. Прости, Господи!
То, що ж я Тобі, Господи, сьогодні принесла? «Осанну!», – я проспівала разом з усіма, щиро, чи – ні, про це Тобі відомо.
Знову голос священика: «Оберіть собі Господа за Царя!».
Ось, що я принесла Тобі, Господи – своє грішне серце і його я і залишу Тобі, святкуючи Вербну Неділю. Візьми його, переміни, освяти!!! Це не найкращий подарунок, але все останнє – це і так Твоє.
Я обираю Тебе моїм Царем, моїм Господом!
Господь посміхнувся до мене
Вчора я впала. Так. Так. Саме впала. Летіла зі швидкістю, ледь не розбила голову, не переломила собі кістки. Зойкнула так, що перелякала рідних. Перешкодою став поріг балкону. А якщо уявити собі, що це сталося в перший День Великодніх свят і я, повернувшись з Божої Служби, очікувала на прихід близьких родичів, то сенс мого падіння міг би визначитися трохи пізніше. На той час це був стан болю, розгубленості і відчаю.
Але... Милосердний Господь з Висоти посміхнувся до мене, погладив мене по голівці і промовив у моєму серці: «Дочко, не турбуйся, Я з тобою! Боляче. Знаю. А ти поєднай свої страждання з Моїми, пожертвуй їх за тих, хто тебе хвилює, за їхнє навернення, за відкритість їхніх сердець на Мою споконвічну любов».
Нічого в житті не буває випадкового. Очевидно і ця травма, яка привела до сильного забою поперекової частини мого тіла , була не випадковою. Через неї , Господи, я по-новому відкрила Твою Божу Любов, Твоє піклування. Людей, яких Ти послав мені на допомогу, я змогла досвідчити, як люблячих і здатних допомогти в важкій ситуації.
Мої кревні родичі і духовні сестри робили свою справу. Носилки, швидка допомога, лікарня , обстеження і надання професійної медичної допомоги – це те, що мені потрібно було на той час. Люди не були байдужими, бо в їхніх серцях був Ти, Господи, і вливав Свою любов і милосердя. Дякую Тобі!
Молитва супроводжувала мене і надавала мені сили. В ній я дякувала Тобі, Господи. За Твою безмежну любов, за Твоє піклування і бачила в цій події якийсь знак. Почала роздумувати.
Можливо, Ти хотів сказати мені зупинитися, що останнім часом моє життя було дуже швидким, без відпочинку, а хіба не Ти, Господи, заповідав мені берегти своє тіло, яке є храмом Святого Духа? Я ж покладалася тільки на свої сили, прагнучи зробити все, падаючи від втоми. Іноді, навіть, не було часу і на молитву.
І ось нині лежу в ліжку, страждаю від болю, але молюся, розмовляю з Тобою і дякую Тобі за науку, за спокій і мир у моєму серці та освідчуюсь в своїй любові до Тебе. А хіба не так? Хоча моя любов не одноразово розбивалася об земне життя, засвідчуючи мою недосконалість і гріховність. Та Ти вже пробачив мені, Господи, я це відчуваю, бо ти знаєш слабкість людської натури, тому і зважаєш на людське серце, бачиш справжні помисли і не спроможність їх виконати, але не відштовхуєш від Себе – даєш надію.
Телефонують друзі, вони думають, що мені сумно і одиноко. Це так. І я щиро рада кожному дзвінку, кожному прояву участи в любові, до того ж поруч мій коханий чоловік, онука, які розраджують мені і допомагають. А головне, що поруч Ти, мій Господи, і нема одинокості у тих, хто з Тобою.
Тому ще і ще раз молюся: «Будь прославлений, Господи, і возвеличений, бо Ти через Свої страждання відкупив світ», то ж нехай моє маленьке страждання доєднається до Твоєї великої справи відкуплення світу.
Тепло і затишно
Дивовижно, як може поєднатися сильний біль, нервовість від цього, з сильним теплом у грудях. Воно розлилося, як Божа благодать і огорнуло мене любов’ю.
Не знаю, чи хтось відчував його так, як я відчула його сьогодні. Так, так, саме серед фізичного болю. Лежачи, бо таким чином вгамовувала біль і випробовувала своє терпіння, я боялася поворухнутися, щоб не злякати той потік тепла, який заспокоював і втішав.
Скоріше це був не потік, це було простирадло, яке огорнуло і яке не хотілося скидати.
Дякую Тобі, Господи, це, мабуть, Твоя Божа Рука утішила мене, зігрівши серце і груди, а поперек нехай болить, якщо мені таким чиномпотрібно засвідчити свою любов і покору.
...Вечір прийшов непомітно. Готуюся до сну.
Негаснучий вогник Божої Любові
Тихо в кімнаті. Ні одного телефонного дзвінка, здається, що весь світ забув про мене. Лежу, не рухаючись, з біллю в спині, знову відчула наслідки минулої травми.
Чоловік десь поруч і в цьому моє щастя, що я не одна. Дивлячись на нього, уявляю, як йому важко усвідомлювати, що втрачається зір. Очі майже не бачать. Прямуємо разом до Вічності, допомагаючи один одному.
Господь спостерігає і підтримує. Не знаю, що би я робила, якби Господь не вділив мені дару віри, а скільки людей ще цього не мають, їм нема до кого прихилитися.
А старість – не милосердна! Далеко діти, поїхала онука. Вона, як пташечка, рветься у широкий простір життя. Більше шести років онука жила у нас, так склалися обставини, і ми раділи цьому. Допомагали чим могли, жили її життям, але з Божою допомогою зрозуміли – її треба відпустити. Відпустити заради неї, а не заради нас. Звичайно, нам було би добре бачити її поруч, затишно, комфортно,бо ж ми звикли! Та на все свій час.
Старші люди бувають егоїстами, і ми такі ж. Прислухаємося до Божого голосу, а Він говорить: «Відпустіть! Це не ваша власність, вона вільна Божа дитина і Я її благословляю!» Дякую Тобі, Господи! А ще Він шепоче мені на вушко, що не залишить нас у одинокості. Нас буде троє: Господь, чоловік і я. Будемо молитися до Нього, випрошуючи щастя для онуки і її батьків, щоб Він оберігав їх на складних дорогах земного життя.
Очі закрилися знову. Спина болить. Душа тремтить, відчуваючи переміни, а вони, навіть найкращі, болючі. Що вони мені принесуть?!
Господи, знову поринула у спогади. Багато чого вже не пам’ятаю, багато чого не хочу пам’ятати, але знову і знову проживаю своє життя від самого дитинства і до зрілих літ. Чомусь останнім часом я роблю це все частіше. Поки що проживаю, але прийде час, коли задрімає пам’ять, затихне перед стрибком у далеке вічне.
Чимало знайомих і сусідів на моїх очах зістарилися, іноді, мені здається, що я повернулася в дім батьків, щоб побачити, як поступово вони залишали цей світ. Їхні старечі вчинки викликали співчуття і сум, нещодавно вони ще були амбітні, повні сил і життєвих планів і, раптом, перетворилися в недієздатних істот – одиноких і нікому не потрібних. Мало хто з них були віруючими людьми (наслідки атеїстичного режиму) і на мої спроби духовної допомоги відмовлялися навіть в останні дні. Цікаво, як вони там у Вічності? Відкидали Бога, а де ж вони тепер?
Віддаю свої болі і хвороби Господу, як люблячому Батьку.
Мій земний батько вже давно помер, а почуття вини залишилося – недолюбила, недопіклувалася. І через молитву Господь заспокоює мене, бо бачив мої справжні наміри, просто не хватало людських сил.
Поплакала... Господь почекав, Він дозволяє плакати, якщо це сльози очищення, і витер їх з очей. Господь завжди буде поруч, якщо я сама не відкину Його.
А наші зустрічі з Ним, як я вже писала, відбуваються у потаємній кімнаті моєї душі. Тож знову прямую до неї, щоб ще раз відчути близькість Того, Хто так далеко і разом з тим поруч! Він обіймає мене батьківською любов’ю і я знову щаслива. Попереду ніч, але в її темряві мені завжди світить негаснучий вогник Божої Любові.
Господи, пригорни мене до Себе!
Господи, знаю, що коли переступлю поріг Вічності, моє життя промайне переді мною за кілька хвилин і я побачу всю прикрість моєї ситуації. Перш, ніж Ти засудиш мене, Господи, я сама, в Твоєму Світлі, засуджу себе – за кожен негідний вчинок, за неправедне життя і свою недосконалість.
Але навіщо так довго чекати (можливо, не довго), я і нині так часто переглядаю своє життя, починаючи з того часу, як пам'ятаю себе і, навіть, з того, коли я ще не народилася на світ. Уявляю, які почуття виникали у мене, не народженої дитини, на не справедливе ставлення до мене окремих людей. Вони мене ще не бачили, але вже не сприймали. Господи, я вже вибачила їм, але як довго я носила це в своєму серці. Образа, як відомо, це – іржа, що роз’їдає серце. Ось вона його і травмувала.
Але хіба це єдина ситуація в стосунках з іншими. Ображали мене, ображала і я. Скільки таких людей пробігли перед моїми очима – це і мої рідні, і мої ближні. Кожна ситуація виникає з пам’яті і кличе до покаяння. Називаю цих людей поіменно, згадуючи всі деталі наших стосунків. Мало хто ще залишився в цьому світі, останніх вже нема.
Прошу Господа пригорнути нас до Свого Найсвятішого Серця і простити один одному, об’єднуючи в любові – любові, котра ніколи не вмирає, якщо ми самі не вбиваємо її.
Я усвідомлюю свої провини, усвідомлюю свою людську недосконалість, а головне, що я при цьому все розумію, та кращою внутрішньо стати не можу. Хочу і прагну робити одне, а роблю зовсім інше — все навпаки. Як часто це буває!
Господи, врятуй, Господи, допоможи!
Поспішає вічність, а я – безсила у своїх слабкостях. Навіть помолитися не завжди можу – нема сил. Марнотратність життя знищує всі добрі наміри.
Боже, я слабка людина, без Твоєї допомоги я – ніщо. Пригорни мене до Свого Серця, пошкодуй мене і очисти моє серце.
Я хочу бути Твоєю, бо Ти тільки мій гріх не любиш, а мене, Свою дитину, не відкидаєш. Про це я Тебе благаю і надалі! Не полишай мене!
В пустелі
Кожна людина повинна на якийсь час піти в пустелю. Для чого? Щоб в одинокості і безсилості, відчуваючи свою немічність, відкинувши своє «я», яке дуже гордовите і пихате, зрозуміти, що не можна бути такою самовпевненою.
Ось так трапилося і зі мною. Навколо свято. Великдень! А я лежу з травмою, плачу від болю, а головне прагну запитати у Господа, чому так трапилося зі мною? Прагнула покутувати в піст, була на Святковій Божій Службі, приймала Святе Причастя. Майже «свята»! Що ж Ти, Господи, хочеш сказати мені через цей прикрий випадок? Що зі мною щось не так?
Пустеля. Я – немічна,я – безпомічна. Встати не можу. Робити нічого не можу. Чекаю допомоги від інших. Це я, така самовпевнена, яка прагнула допомогти комусь, пишаючись тим, що можу це робити. І не помічала, що силу і здоров’я вділяв мені Ти, Господи і просив, щоб я її розумно використовувала. Нині я нікому нічого не можу допомогти, а сама чекаю допомоги.
І тут мені згадалися слова, які я давно повинна була зрозуміти, що сила моя в немочі моїй. Бо саме в ній я найбільше відчуваю Твою присутність, Господи. Я – немічна, але я – сильна, бо поруч мене Ти і я Тобі потрібна.
Десь заховалося моє «я», зникла моя пиха і я, як маленька дитина, пригорнулася до свого Небесного Батька. Я в пустелі і Ти поруч. Ось це і є справжнє щастя. Все інше – примара земного світу, такого тимчасового, такого жорстокого і не справедливого.
Дякую Тобі, Господи, за Твою присутність!
Ранок стукає в віконце
Доброго ранку, Господи! Відкриваю очі і ранок заглядає в них, легким вітерцем стукаючи у віконце.
Я ще на землі і за це дякую Тобі, Господи! Ти огорнув мене Своєю любов’ю, зрілу і немічну людину. Та чи я ще комусь потрібна так, як Тобі?!
Давно ніхто не телефонує, не питається, як тобі живеться? Такий час. Час земного виживання і особистих клопотів, кожен прагне вижити в одиночку, а я? Хіба я не така? Та у мене є Ти, Господи!
Ти постійно намагаєшся відчинити двері моєї потаємної кімнати. Ні, ні, не силою, а великою любов’ю. Вибач мені, якщо двері бувають щільно зачинені. Я зачиняю їх від непрошених гостей, бо ці гості не завжди бувають щирими і люблячими. Як часто вони хочуть своїми словами, або діями принизити мене і роблять мені боляче.
Але ж для Тебе, Господи, відчинити їх – не складно і не думай, будь-ласка, що я цього не хочу. Ти – мій Друг і Товариш, хоча я і не гідна Твоєї любові і не уявляю собі, як би я могла вижити в цьому не простому земному світі без Тебе. Мої сльози часто витираєш тільки Ти, інші їх просто не помічають і не здогадуються про мої переживання.
Попереду день – день земних турбот і переживань і чи завжди в ньому є місце для Тебе? Прагну все вирішити сама, без Твоєї допомоги і ввечері знову розумію, що без Тебе я ніщо. І знову Ти мене заспокоюєш, бо бачиш прагнення мого серця, такого невидимого для інших, але такого зрозумілого для Тебе.
Життя природне і надприродне є у кожної людини, але чому ж не кожен його помічає? Ласку Віри потрібно випросити, а для цього треба мати бажання, а не дивитися на мене не зрозумілими очима. Та я не одинока, таких, як я чимало, а я постійно молюсь за близьких і далеких мені людей, щоб вони прозріли і не втратили життя вічне. Господь стукає в наші двері, заглядає в глибину серця, то ж можливо за краще відчинити двері своєї потаємної кімнати, яка є у кожної людини і впустити туди Творця?!
Я вже це зробила і ніколи не пошкодувала.
Додай мені Свого вогню, Господи!
Всемилостивий Отче, як часто ти стукаєш до мого серця, але як часто воно буває закритим і не хоче спілкуватися з Тобою. Тоді я взагалі Тебе не відчуваю. Я просто Тебе не розумію, живу собі земним життям, в якому все так складно і тривожно. Скільки гірких сліз я пролила в ньому, шукаючи порятунку від прикрих ситуацій. Приводів було чимало. Не буду їх перераховувати. Ти і так все знаєш.
Мої гріхи закривають моє серце на замок і воно не доступне твоїй Палаючій Любові, Любові, яка може все змінити, варто тільки притулитися до Неї. Я боюсь Тебе впустити, Господи! Якось буде, так думає чимало земних людей, все минеться, а у мене стільки земних не скінченних справ, що й нема коли зрозуміти, що без Тебе , Твоєї допомоги нічого не минеться.
Плине час, а Ти чекаєш і кожного разу пропонуєш Свою допомогу, тільки я Тебе знову не помічаю. Що мені робити? Ти не примушуєш, Ти хочеш мого спасіння. Ти хочеш, а чи хочу цього я?! Якось буде, людське міркування пропонує свої послуги. Але без Тебе нічого не буде, тільки Ти можеш утішити, тільки Ти можеш допомогти, тільки Ти можеш страждати разом зі мною і радіти разом зі мною. Як мені, давно віруючій людині, збагнути це, Господи? Та Ти нікого не привертаєш до Себе силою, Ти – чекаєш!!!
Тож дай мені Свого вогню, вогню Своєї Любові, щоб вона розтопила холод мого серця, щоб воно запалало надприродним життям, невидимим, але таким чудовим, яке і чекає мене в майбутньому.
Дай мені зрозуміти Тебе, Господи, додай мені Віри! Не дай мені загинути! Вділи мені Вічної Любові, яка ніколи не вмирає, щоб я стала сильною в моїх духовних і фізичних немочах і здатного повністю відкрити моє серце на Тебе, Господи!
Казкова хвилина
Сьогодні у мене свято. Відбулася творча зустріч з близькими серцю людьми. Це – мої літературні друзі, для яких матеріальне є важливим, але не настільки, щоб прив’язатися до нього.
Зібралися за дружнім столом, спілкуючись і радіючи один одному, бо давно не бачилися. Але ми не просто творчі люди, ми ще і віруючі люди і це чудово, бо не всі творчі люди – віруючі. Поєднані Божим Духом, сприймаємо земне життя не так, як ті, хто ще не відкрився на діяння Божої благодаті.
І мені тих людей шкода, бо вони марнують свій швидкоплинний час. Господи, допоможи їм, вділи їм Віри, яку не можна здобути самому, але можна випросити у Тебе. Як би вони могли собі уявити, як легко з Тобою жити у цьому страшному земному світі, де на кожному кроці підстерігає якась небезпека – духовна, чи фізична.
Іноді, Господи, я замислююся і дякую Тобі, Господи, що не вділив мені багато талантів, бо тоді би я запишалася і могла втратити свою душу. Ти дав мені рівно стільки, скільки мені треба. Але ж, Господи, був час, коли я на Тебе ображалася з цього приводу. Чому не дав?! Та ми вже з Тобою порозумілися , бо я усвідомила , що Ти мене виліпив саме такою, якою я є і такою Ти мене любиш. Більше того, Ти навчив і мене полюбити себе.
Звичайно, мої недоліки Ти не планував, це я їх зі своєю гординею створила і саме від них я часто страждаю і плачу.
Ось і вчора сльози лилися з моїх очей і мені здавалося, що все в світі так погано, до того ж і я така не досконала, тому нічого доброго і не відбувається.
Але на моєму столі лежала чудова, чарівна книжка «Святе Письмо» і рука сама потягнулася до неї і там Ти промовив до мене: «Блаженні засмучені, бо вони будуть утішені». Твій голос, як набат. ударив по моїй свідомості, закликаючи до миру і спокою в душі.
Господи, я вже свідома Твоєї любові і це – головне, а поганий настрій і безнадія зникають від дотику до Тебе.
Вечоріє. Закрила балконні двері і вікно, вимкнула радіопередач (бурі, землетруси, повені, вбивства лунають щоденно з нього, викликаючи почуття страху за все – себе, свою родину, свою країну і навіть землю) і в тиші знову, Господи, пригорнулася до Тебе. Яка ж благодать огорнула мене, я піднялася вгору з цього земного світу, моє тіло з фізичного перетворилося на духовне...
Минула хвилина і я знову...на землі. Ця хвилина була казковою, але – знову земна дійсність. Знову треба готувати вечерю, мити посуд, прати білизну тощо. Земля – мій тимчасовий дім з усіма його завданнями, які він ставить переді мною і навіть з моїм віком, з моїми колінами, які болять, з моєю спиною, яка вже згинається додолу під тяжкістю прожитих років.
Не хочу заглиблюватися у споглядання свого тіла – воно вже не викликає захоплення. Але ж воно і до цього часу є Храмом Святого Духа, Який проживає в моєму серці, тому я не маю права його обмовляти,яке є, таке – є. На все свій час.
А дух мій не старішає, навпаки, все молодішає. Молодість духу– це те, що вічне, і я Тобі, Боже, вдячна за надію бути вічно молодою!!!
Криза віри...
Неприємності та сильна втома і я у відчаї. Нічого не вирішується.
Чому у мене не так, як у людей? А звідки я знаю, як у людей?
Чому Ти, Господи, так зі мною обходишся? Нарікаю і плачу, згадуючи тільки прикрі моменти мого життя, забуваючи про все добро, що Ти для мене вчинив.
Криза віри...Вона боляче огорнула моє серце. Давно такого зі мною не траплялося, мені здавалося, що я така віруюча і раптом прийшла спокуса.
Віра зникла і я наодинці сама з собою, така не вдячна перед Тобою, Господи.
Відчай закрив мої очі і я нічого не бачу і нікого не чую. Центр Всесвіту – це я. Навіть, Тебе, Господи, не бачу і не чую. Мабуть, я просто сильно втомилася і замість того, щоб ще більше молитися, почала Тобі, Господи, скаржитися на Тебе.
...Минула ніч з прикрими сльозами. Очі червоні, серце розбурхане.
Засвітило літнє ранішнє сонечко, я заспокоїлася і почала просити прощення, як шкідлива дитина просить пробачення у свого батька. Я, вже зріла жінка, втратила на якийсь час віру і, мабуть, розум. Інакше, я би себе так не поводила. А, може, прикрі ситуації і були випробовуванням моєї віри?
Сьогодні мені вже сумно і соромно від своєї поведінки. Притихла, причаїлася і чекаю Твого милосердя, Господи!
У відповідь з-за хмари, знову з’явилося яскраве сонце. Стало тепло і яскраво. Це Ти, Господи, посміхнувся до мене.
Ти мене зрозумів і пробачив. Оце і є щастя. Все останнє –марнота.
Не забарись, Господи!
Що зі мною, Господи? Вогонь, який Ти запалив у моєму серці, згасає.
Чому так? Не холодна, не гаряча, а – тепла.
Саме цього Ти не хочеш бачити в мені, Господи! І я не хочу. То щож це?
Та ти не полишаєш Своїх дітей і мене Ти також любиш. Я це відчуваю, я це знаю. І тому мені соромно і боляче за свою поведінку. Допоможи мені знову запалати вогнем твоєї Любові, вділи мені Свого Святого Духа.
Я – християнка, я – Твоя улюблена дитина і не хочу бути теплою, але сильною і яскравою для інших я можу стати тільки отримавши Твого вогню.
Господи, Ти – високо в небі, я – на землі, але між нами є стовпчик. Очевидно, мої гріхи його розривають, і я не сповна отримую Твоєї благодаті. Як жити без Неї?!
Можна жити звичайним земним життям, так живуть чимало людей, але я цього не хочу. Я хочу линути до Тебе, хочу свідчити про Тебе, я чекаю на вічне життя і щаслива, розуміючи це.
Усвідомлюю, що без Тебе, Господи, нічого змінити не можу, тому і прошу про допомогу. Не забарись, Господи!
Так буває
Господи, довго не писала в деннику. Не йшли слова, не відчувала Тебе. Так буває. Ти зник, вірніше, не зник, бо не може зникнути Той, Хто ніколи не зникає. Це я відсторонилася від Тебе.
Закрилися мої духовні вуха – не чула, закрилися мої духовні очі – не бачила, закрилося моє серце – не відчувала. Чому це так, Господи?! Я ж так Тебе люблю своєю,хоча і недосконалою любов’ю, і не уявляю свого життя без Тебе.
І ось сьогодні, нарешті, перший промінець світла розсіяв мою темряву. Я знову почала відчувати, що Ти поруч. І я зрозуміла, що була в справжній пустелі, в якій Ти був від мене так далеко.
Я більше так не хочу, не допускай цього, Господи!
Родинний дім
Дивлюся на свою кімнату, на свій дім. Це – родинний дім, якому вже за п’ятдесят років. Тут жили мої батьки, тут зростала я і сюди ми повернулися разом з чоловіком, щоб дочекатися переходу до Вічного життя.
Нема вже батьків, підемо і ми, залишивши все, про що ми піклувалися все довге життя. Нічого не буде потрібно. Нагими прийшли, нагими і підемо, прикривши своє тіло легкою одежиною.
Ні, ні, з нами підуть наші добрі вчинки, наша любов до Тебе, Боже, і до ближніх. Та чи багато їх? Якось на них було замало часу і бажання. Все зникне. Не вмирає тільки любов, вона – вічна.
Господи, розумію, що щаслива та людина, яка усвідомила це з малих років і яка кожного дня навчалася любові. Мені ж мого земного життя недостатньо, щоб любов повністю заполонила моє серце. Не встигаю, а час...спливає. Прикро і боляче усвідомлювати свою недосконалість.
А за вікном – бузок, кущі якого посадили ще мої батьки. В його пахощах подих їхньої любові, їхнього дихання. Батьки ж не померли, вони – живі, тому і, приходячи до них, відвідуючи їхні могили, приношу живі квіти. Любов не вмирає, вона допомагає мені жити, бо саме цих батьків вділив мені Господь. Прости мене, Господи, що я не завжди їх розуміла, але завжди любила, Ти це знаєш.
Дякую Тобі за все, що мала і маю в своєму житті!
Головне – любов!
Чому головне? Тому що вона справжня, вона ніколи не вмирає.
Її відсутність свідчить про неправдиву дорогу, дорогу в нікуди. Цієї Істини, я, нарешті, досвідчила нині, а спонукали цьому ряд обставин.
Не вмію любити я, не вміють любити ті, хто мене оточує, тому навкруги стільки смутку і непорозумінь.
Прикро, бо ніякі добрі вчинки без любові нічого не варті, вони тільки заганяють людину у клітку своєї самовпевненості і не правильного, викривленого в людській свідомості, Бога.
Отак, Господи, і я, часто бачу Тебе таким, Яким я створила Тебе в своїй уяві, таким, Який влаштовує мене в моєму не правильному житті. Звідси стільки помилок і падінь, духовних і, можливо, фізичних. Але ж Ти, Господи, зовсім не такий.
Ти – безмежна Любов і Доброта, Ти – Мир і Спокій в серці, Ти – Надія. І ті, хто Тебе бачить таким, живуть в мирі і спокої. У мене ж його нема і винна у цьому я, бо неправдиво зрозуміла Тебе – Бога Любові!
Говорити про Тебе, але не розуміти цього – марно. Нарешті, я отримала відповіді на всі свої питання. Люди не бачать в мені Тебе, цієї досконалої Любові, бо я не така, не вмію по-справжньому любити. І, нарешті, чимало людей, які так хвалили мене, побачили, що це не так. Вони розчарувалися в мені, а я – в собі. І за це я щиро вдячна їм, шо Господь саме через них освітлив темні куточки моєї душі. Я почала розуміти Божу Істину, про яку багато чула і читала, Істину Любові. Але розуміти це ще не все, головне – змінювати своє серце і свідчити про Тебе, Господи, тільки своїм життям, тоді і промовлене до людей слово, буде не моїм, а Твоїм.
Благослови, Господи, на щасливу дорогу до Вічності, в якій на першому місці будеш Ти, щоб я могла навертатися серцем і нести до своїх ближніх радість і мир. Любити себе, змінюючи своє життя, це любити Тебе і тих, хто мене оточує. Не проста дорога, на яку я, чи не вперше, стаю, до якої я так довго йшла.
Чи витримаю? Сама – ні, але з Твоєю допомогою, Господи, так!
Благослови і зміни!
Щиро вдячна всім, через котрих, Господи, Ти боляче, але правдиво і в любові, доторкнувся до мого серця.
Довго розмірковувала, чим закінчити мій маленький денник і ось прийшло рішення. Рішення – вчитися любити!!! А це ніколи не буває запізно. Дорога до Вічності продовжується.
Запрошую до неї і тих, з ким зустрічаюся і з ким ще не знайома!
Спільна дорога до Бога Любові – це безмежне щастя, на яке я так довго очікувала! Дай сили, Боже мій!!!