Людмила Павловська (світська францисканка)
Я словом радісно страждаю
На крихти-літери розпавшись,
Небесного не розгублю.
Я словом радісно страждаю,
Я словом радісно люблю
Часто запитую себе, як це так любити себе? Є чимало відповідей на це питання, але насправді це особистий вибір, звичайно, згідно з Божою наукою – наукою любові. І чи кожен захоче любити себе в Світлі Божих заповідей, щирого каяття і бажання змінитися? Це важко, але необхідно, тому Господь і запрошує на цю дорогу, а відповідь Йому будемо давати своїм життям. Як часто ми в людських очах виглядаємо зовсім не такими, якими є насправді. І ось ця здатність увійти у себе, знайти себе ,дасть нам відповідь на всі питання, а сили додасть Господь.
Любити себе – в цьому сильних потреба,
Слабкий не захоче дивитися в себе.
Побачити те, що для інших сокрито,
Що добрими справами зовнішньо змито.
Та в серці клекоче думок глибочінь,
Від спокою й миру лишається тінь.
І заздрість, і ненависть в ньому живуть,
Невидимі іншим – спотворюють суть.
Здається, що жити можливо і так:
Не бачить ніхто – і не маєш відзнак.
Та совість турбує і стукає в двері.
Приходить неждано до твої оселі.
І ти – вже не ти, бо з собою зустрівся,
Щасливий, адже із гріхом не змирився.
Не втратив надію на вічне життя.
Любити себе – це іти в майбуття!
На вулиці весна…
Матінко Божа, Цариця Небесна,
Матінко Божа, моя неземна,
Лине до Тебе мелодія серця
Радості повна, чи може сумна.
На обкладинці – весняні квіти, на вулиці весна. З Божої волі я народилася весною в велике свято Благовіщення і з того часу Пресвята Діва Марія – супутниця в моєму у житті. Вона накриває мене плащем, коли мені холодно, Вона поруч, коли життєві бурі прагнуть знищити мою віру, Вона співчуває, коли мені сумно , Вона радіє зі мною, коли мені радісно . Ось таку Божу і мою Матір я маю.
Колись в дитинстві у мене була моя земна мати, яка мене любила і яку не завжди розуміла і слухалась. Ми не були друзями, і в цьому, очевидно, і моя вина – не вміла любити, не вміла шанувати. Мати прожила довгий час, але оцінити її любов, я не змогла, не встигла і тільки, коли я дотикнулася до Любові Пресвятої Діви Марії, почала розуміти , якою буває материнська любов, на яку мене надихнула Божа Мати. Прости мене, моя земна матінко, ніхто не навчив мене стати твоєю люблячою дитиною, земний світ був надзвичайно жорстоким, а Бога в той час я не знала.
Справедливість, яка переповнювала моє серце, відволікала мене від любові, від твоєї любові до мене, яку я не розуміла, бо вона була вимогливою і прихованою. Твоє ставлення до людей мені не завжди подобалося і я мала право судити, так мені здавалося, твоє ставлення до мого батька мені також не подобалося, бо я його дуже любила, а ще мені здавалося, що я не була твоєю улюбленою дитиною. Ось такий собі суддя в вигляді дитини. Як я зараз розумію, це було не так, не може мати не любити свою дитину, або одну любити, а іншу – ні. Вибач зрозуміла це з запізненням. Нині ти – далеко від мене, я молюся і випрошую у Бога благодаті вічного життя для тебе, таким чином спокутуючи свою земну байдужість. Можливо, моя дорога мамо, ми з тобою ще зустрінемося, бо любов ніколи не вмирає, а я думаю, що в наших стосунках вона мала місце, тому прошу Господа за заступництвом Божої Матері, огорнути нас Своєю любов’ю, притулити до Свого Милосердного Серця і простити нас у нашому невмінні любити.
Непомітна матерів робота,
Як тривога вічна під грудьми.
Повсякденні клопоти й турботи
Обступили внуками й дітьми.
Щонайвища матерів робота;
Із долонь у небо піднялись,
Помужнівши, соколята гордо,
Поблагословенні Богом, ввись.
А матусі віддаля – тополі
При шляхах в тривожному ряду,
Найвидніша – материнська доля,
Бо у всього світу на виду.
Часто питаюся у себе, чому так відбувалося, що я не помічала любові, не відповідала на неї, як і чимало інших дітей, як не сумно, відштовхувала її, а мати хотіла мене врятувати від бід, своєю суворістю ставала на заваді того, що могло би відбутися, не хотіла дати мені шансів помилятися, падати і вставати, набуваючи життєвий досвід. Вона, як і я, не розуміла головного, що у мене був надійний Захисник, Який підіймав мене, коли я помилялася і падала, ніс мене на руках, коли мені було боляче і не допускав до глибоких потрясінь. Як нам було розуміти це в той атеїстичний час, коли про Божу Матір ніхто і не думав, бо вона була високо і далеко, а насправді вона тихесенько накривала мене Своїм плащем. В ті заборонені часи, я була вибрана і покликана з дитинства до любові, яка вимірювалася глибиною мого серця,але я цього ще не розуміла.
Доле моя, доле,
Що про тебе знаю?
Що від тебе, доле,
Маю і не маю.
Засміялась доля:
Прости за все, Небесний Отче, за все моє земне життя!!!
Лише набагато пізніше, коли у мене з Божої волі, з’явилася своя донечка, я зрозуміла, що часто материнська любов може ставати на заваді стосунків, коли дитина рветься в самостійну дорогу, часто небезпечну, але – свою. Тільки любов та тиха молитва рятують її, коли мати вимолює у Бога щасливої дороги для і віддає її під опіку Божої Матері.
Приніс Господь мені в дарунок доню,
Просила я для неї красну долю,
Просила в Бога щастя і дороги
Життєвої, щоб не стомились ноги,
Щоб не стомилась сяяти душа.
…В своє життя дитина вируша.
Якби могла я затулить собою
Її від долі гнівної, лихої,
Якби могла так ревно, як люблю
Беззахисную донечку свою.
І ось нині, схиляючи голову перед Господом, віддаю Йому всі мої провини, недосконалості і слабини.
Чому так соромно мені,
Чому у серця глибині
Я відчуваю тугу й смуток?
…Не все робила, що могла,
На поклик серця кволо йшла –
Сумління поверта набуток.
Вияви нам, Господи, Своє милосердя
«Ми знаємо, Господи, нашу безбожність,
беззаконня батьків наших,
ми бо згрішили перед Тобою».
(Пісня Єр. 14,17-21)
Вечір. Знову повертаюся до свого дитинства, згадую батьків, молюся за них і прошу прощення у Господа за свою недосконалу любов. Життя їхнє було складним і повним терпіння та страждань. Війна, батько на фронті, а в цей час його дружина, яку він дуже кохав, народила сина і швидко зрадила з іншим, від якого народила ще дитину. Лише в кінці війни, коли він дізнався про це і зустрів мою маму, медсестру, яка врятувала його і винесла з полю бою, він змінив своє життя. Вони одружилися, народилася я і батьки приїхали жити на Батьківщину батька. Почалося родинне життя в стражданнях, складних стосунках, звинувачуванням один одного, бо поруч жила перша дружина і син та донька від іншого шлюбу. Мама страждала і багато плакала, стала жорстокою і мені це не подобалося, бо діти завжди вибирають любов, я вибирала батька. Ось так… Страждання без Бога жахливі. 50 років їхнього «спільного» життя вилилися в трагедії дітей і нерозуміння один одного. Дякую Богу, що дав мені можливість полюбити тих дітей від першої дружини батька і з ними доживати земний вік, бо мого рідного брата вже давно немає.
В цій хаті колись моя мати страждала,
В ній Бога не знала,та в серці благала,
Про щастя для себе й своєї родини
Й мене, непокірної в діях, дитини.
Жила я далеко, та все ж приїжджала,
І спокою в домі родиннім шукала,
Бо ниточка кревна так міцно тримала –
Сльозами в стосунках всі біди змивала.
Нема вже родини – ні мами, ні тата,
Лиш стіни могли би про них розказати,
Батьків у молитвах постійно шукаю,
Для них милосердя у Бога благаю.
Батьків нам Господь з Вишини уділяє –
Не я вибирала, тому і питаю:
Чому не могла це тоді зрозуміти,
І не спокушати, а міцно любити!?
Прости,Господи, свою не покірну і не слухняну дитину, яка не змогла дати своїм батькам любові, особливо мамі, яку часто не розуміла, батько останні роки свого життя жив при мені і поєднався з Господом через сповідь, Святе Причастя. Не знаю про маму, бо жила в той час далеко, але священик був присутнім на похороні, сподіваюся, що Милосердний Господь зважив на її сльози, невидимий для нас пошук Правди і простив гріхи та привів до Свого Царства, а мої постійні молитви роблять свою справу.
Хрест страждання
Всесвітній день хворих Пресвятої Діви Марії Лурдської зібрав парафіян в Храмі на вечірній Божій Службі. Людей з милицями, палицями і невидимими внутрішніми та духовними хворобами, незважаючи на зимовий холод, привела в Храм надія, що їхня Заступниця Мати Божа Лурдська випросить у Господа зцілення для них. Нема поруч чудодійного цілющого джерела, але є безмежна довіра до Бога, Який Сам є джерелом всіх благодатей, які щедро виливає на хворих і страждаючих.
Про що думала я, прямуючи до Храму? Про хворого чоловіка, про свої хвороби і хвороби моїх ближніх, про війну в моїй країні. Благала Господа про милосердя і зцілення всіх ран земного фізичного і гріховного життя.
Переступивши поріг Храму ще раз зрозуміла, що я не одна, хвороба у кожного своя, а страждання – спільне, бо не буває так, що у одного члена Христової Церкви щось болить, а інший цього не відчуває, він може його не бачити, але не може не відчувати, бо всі ми – одне Тіло Христової Церкви.
Вогнем печуть рани гріха і недовіри до Бога. Поруч мене сумні люди, але які не втратили надії від безвихідних ситуацій, які склалися. Не можу фізично стати на коліна вже давно, всі вони перебиті від частих падінь, але духовні коліна серця схилися так, що ледь-ледь витримують незручності. Волаю: «Господи, рятуй мене в моїй немочі, бо в тяжких життєвих випробовуваннях боюся втратити те краще, що в мені є – часто буваю сердита, не задоволена і нарікаю. Прости мене, Господи, і пошкодуй за мої слабини. Допоможи мені нести мій хрест страждання і хоча болять коліна, нехай міцно тримають його мої руки!».
Мати Божа біля нас, Своїх дітей. Колись вона відкрила це чудове джерело лікування в Лурді, а сьогодні Вона відкриває обійми для кожного стражденного, прагне втішити, заспокоїти і допомогти нести хрест страждання, крила якого піднімають нас до Небес, а благодать від нього розливається на інших, на весь світ. Дякуємо тобі, Божа Мати, за Твою Материнську любов і присутність в нашому житті, інакше ми б просто не витримали.
Думки, які супроводжували мене по дорозі до Храму, повертаються знову і зачіпають серце розпачем. «Чому так, чому нам всім так складно жити, чому наша країна, яка має від Бога все, щоб бути успішною і щасливою, так страждає. Кожного дня гинуть люди, особливо молодь, а я безсила їм допомогти. Що робити!?».
«Бери свій хрест страждання і неси – цим ти можеш допомогти знищити той гріх, що панує в наших душах, в стосунках між людьми і народами. Випрошуй у Бога благодаті, бо там де багато гріха, там і більше розливається благодать», – розмірковую подумки, слухаючи Літургію Слова і тішуся тим, що хоч чимось можу допомогти собі і іншим. Кривава жертва за усіх грішників на війні і кожен хрест страждання, доєднаний до неї, обов’язково зробить свою справу. Нехай болить тіло, нехай болить душа, але падають сльози очищення, пожертвувані за навернення ворогів і надія, яка не може вмирати. Прошу Господа, щоб він захистив тих, хто захищає нашу країну і навернув ворогів.
Ось що я усвідомила на цій Божій Службі, відчула це духовно і про це попросила мене і кожного з нас Пресвята Діва Марія Лурдська, поєднати свої хвороби і страждання з іншими людьми і на крилах радості злетіти до Небес. Цікаво, чому саме такі думки заполонили моє серце, я ж прийшла, щоб отримати в молитві оздоровлення для себе, чоловіка, своєї родини,а виявляється моє завдання набагато глибше і серйозніше, ніж я очікувала – я маю прийняти участь у Відкуплені світу, у Божому плані спасіння людства. Перетворити своє страждання у безцінний скарб. Дякую Господи, що в чудовий день спомину Матері Божої Лурдської, я так багато зрозуміла. Яке ж саме слово торкнулося мого серця!? Коли це сталося, не знаю, але відчуваю не випадковість своєї присутності саме сьогодні в Храмі цього зимового і холодного вечора. Мій егоїзм від власного страждання перетворився в ту велику Божу справу, в якій і мені відведена моя роль!
З поміж різних думок
Маю ту на зразок,
Що всередині десь
Морок днів розсіває.
І мережки років
Каяттям світлих днів,
Наче на полотні,
Знов і знов вишиваю.
Поблагослови, Господи!
Поезії. Роздуми
(Дещо зі збірки «Тиша»)
***
Зачинилася у тиші
своєї кімнати,
Помолилася Богу.
Тільки Він знає стогони моєї душі.
Тиша.
Чудова розмова
двох сердець.
***
Не сплю.
Думаю про Вічність.
Душа – піщинка
в океані безмежності.
Земля тривожить.
Не дає спокою.
Не можу відірватися
від неї.
***
Нічна темрява
оповила тіло.
Всі сплять –
нічого не чути,
Але це не так.
Чути ритми моєї душі.
Пульсує серце,
не зменшуючи темпу,
Не втомлюючись
ні вдень, ні вночі.
***
Дух шепоче вві сні,
не дає заснути.
Він заспокоює
втомлене тіло.
Хвиля співчуття заполонила
стривожене серце,
Яке приносить–
неспокій.
***
Ніч – довга,
але не одинока.
Віражі духу
То піднімають угору,
то опускають донизу.
Я – це тіло,
яке болить.
І – дух,
що пробуджує.
***
Втомилася.
Лягаю спати.
Молюсь і прошу Господа
бути поруч зі мною.
Віддаю Йому всі мої
турботи.
На душі спокійно.
Засинаю…
***
Мовчати і…
розмірковувати.
Щоразу все більше
Вабить цей стан душі.
Галас світу
втомлює.
***
Любити ворога –
велика благодать.
Себе саму потрібно
полюбити,
Бо ворог мій –
у глибині душі,
Мій ворог – я, якого
полюблю.
***
Вразливість
і дратівливість
Не дають спокою.
Моє «я» бундючне
і сердите.
Гумор – це те, чого не вистачає
В моєму житті.
Посміятися над собою –
перемогти гріх.
***
Чи варто клопотатися
оманливим світом,
Забуваючи про себе?
Я нічого і нікого
не можу змінити.
Ні. Можу.
Саму себе.
***
Очищати серце –
мистецтво.
Старим віником чи сучасним
пилососом ?
Не знаю, чим краще.
Мабуть, залежить від кількості
Бруду
і його давності.
***
Часто не помічаю свій гріх.
Це – жахливо.
Жити і не помічати його – шлях
в нікуди.
Єдина радість, що гріх завжди
Намагається вийти
на поверхню,
Радіє своїй силі.
Ось тут і починається
боротьба.
З Богом перемагаю…
***
Важко жити у брехні.
Але і жити у правді –
без Бога неможливо.
Кличу, взиваю до Нього.
Суцільна брехня заполонила світ.
Як не втопитися в ній?
Потрібен героїзм.
***
Війни… Світ чомусь не може існувати
без воєн,
І пам’ятники нагадують про них.
Важкі брили каменю розплющують
свідомість,
Спонукають до роздумів.
Зупинити війну в своєму серці –
початок усіх світових перемог.
***
Ніхто не може збагнути страждання,
В чому його сенс?
Знову розмірковую…
Але знову височенна хвиля болю
Огорнула мене, змітаючи міркування.
***
Пролетіло чимало років.
Навіть згадувати нема бажання,
Коли ж вони промайнули?
Молодь звертається: «Бабусю»,
Іноді пропонують сісти…
Ці привілеї мені не подобаються.
Не відчувати свій вік – привілей духу.
***
Дивлюся у дзеркало.
Прагну уявити, як я вигляджу
в очах інших.
Радію з того, що в мені гарне.
Прагну виправить те,
що мені не подобається.
З віком це не вдається.
Правдомовність дзеркала – іноді здається приязною.
***
Чимало планів і мрій.
Хочу все встигнути
зробити.
Але чомусь ноги
тупцюють на місці.
Не встигають за
мріями.
Це що – мій вік?
Ні, це стан моєї душі –
він прискорює мій вік.
***
Чимало подій відбулося
у моєму житті,
Радісних і сумних.
Це що – доля?
Ні – це Божа таємниця.
Перевірка мого життя,
Знак щодо мене…
***
Чи боюся вмерти? Ні.
Боюся фізичного болю –
в цьому моя слабкість.
Перейти поріч вічності – радість.
Радість зустрічі з Богом.
А чи гідна я її?
Час подумати.
***
Зупиняюся,
вдивляючись у простір,
Надія, як синьо-біла хмарина наді мною.
Скоріше вона в мені.
Навкруги весна…
Прославляю Тебе, Господи!
(Дещо зі збірки «Ясніє зоря…»)
***
Ясніє ранкова зоря,
сповіщаючи,
Що розпочинається новий день.
Скільки таких днів
уже було,
А скільки їх буде?
Очікую Божого благословення
на добрі справи,
Без Нього я – безсила.
***
Встаю вдосвіта.
Підводжу очі догори.
Відчуваю подих Творця.
Він – поруч .
Вітає Свою дитину.
Очікують справи. Їх безліч.
Вони турбують,
але я с покійна.
Я – не одна.
***
Ми всі прагнемо
спілкування.
З нього розпочинається день.
Шукаємо собі приятелів,
щирих друзів.
Очікуємо, що саме
спілкування з ними
Принесе втіху.
А спілкування зі своїм серцем?
Можливо, це – те саме,
чого нам так бракує.
***
Віддавати своє серце в
Божі руки…
Я так і не змогла навчитися цьому.
Віддавати свою майбутність
і бути вільною –
Це справжнє щастя.
Але як віддати все до дна?!
***
Жалощі, стогін
і скарги
Виписані на сувої мого життя.
Вічне невдоволення всім,
крім самої себе.
Господи, не слухай,
коли нарікаю,
Бо не знаю,
що роблю.
***
Боже Слово
благодатним дощем
Окропляє мою душу.
Змиває все,
що мені заважає.
Паростки проростають
На очищеному ґрунті
моєї душі,
А зростити їх сильними –
це вже мій труд.
***
Щаслива
у радості,
Щаслива у моїх
стражданнях.
Все це – Божа дія.
Вона гартує мою душу.
Робить її не тільки
чутливою,
Але й… сильною.
***
Вдивляюсь у простір –
Безмежна велич оточує мене.
Здригнулася
від пориву вітру.
Чому він так дратує?
Ні, не дратує.
Він гладить мене, охолоджуючи
Полум’я моєї душі,
Щоб не спалила себе…
нездійсненними мріями.
***
Зовнішній примус
і внутрішня свобода –
Постійний діалог
у глибині мого серця,
Але кожен з оточуючих
Прагне забрати свободу
у мене.
Ці спроби відчуваю
з раннього дитинства.
І кожен вважає, що це –
заради мого добра.
Смішно. Справжнє добро –
це Боже добро.
***
Дерево, яке не приносить
плоду.
Можливо, я це дерево.
Чи плоди моєї любові
споживають люди?
Чи мій вік
не марний?
Запитую себе кожного дня,
Очікуючи Божого
вироку.
***
Гідність.
Саме зневажання її в інших
спонукає до війни.
Розуміння цього зберегло би всіх
від кровопролить
… і перемоги сильніших.
***
Гнів заповнив моє серце.
І я – вже не я.
Відпускаю ситуацію
на суд Господу.
Він вирішить за мене,
Бо Він –
Милосердний.
А я? Не завжди.
***
Пиха…
Вона так зручно моститься
На троні
моєї душі.
Душа моя збентежена –
і не спокійна.
Вади…Ось що вишукує вона
в мені.
***
«Друзі пізнаються в біді», –
так кажуть.
Згодна.
Але найкраще вони
Пізнаються
в радості.
Пройти тест
на спільну радість –
Велике
випробовування.
Дивно, але це – так.
***
Уміння бути
щасливою в родині –
Цьому я вчилася
все життя.
А чи можна цьому
навчитися?
Так, якщо в серці
не відцвіли
хризантеми.
***
Квітів дарували мало.
Так було.
Але вони розквітали
в душі.
Проліски
і троянди,
Айстри і
чорнобривці…
Хіба в моїх очах
не видно?
***
Кого я люблю більше:
землю чи небо?
Не знаю.
Ногами стою на землі,
Думками
літаю в небі.
Воно вабить мене щораз
сильніше.
Впевнена
у вічному щасті,
На землі воно –
тимчасове.
***
Чому я не така,
як інші?
Вони – кращі,
вони – розумніші.
Але – я, це – я.
Вади, з якими сперечаюсь,
Дари, які маю –
це все моє.
Праця над собою –
також моя.
Благослови, Господи!
***
Щастя – бути самим собою.
Щастя – бути неповторною.
Такою, якою створив мене
Господь.
Моє місце на землі –
особливе.
І в цьому…
моє щастя!