Людмила Павловська (світська францисканка)

Кімната моєї душі


Розділ 2

Кімната моєї душі

«Літа наші, як трава проминають,

а Ти бог єси довіку».

(Гімн)

Моє життя – 

Відкрита книга,

В якій сама себе шукаю,

І на сторінках книги тої,

Господь мене оберігає!

 

Кімната моєї душі – знову відчинена для спілкування. Запрошую Господа і починаю розмову. Декілька років я не відкривала її для ближніх, але в ній завжди був присутнім Господь. Невидимий  для всіх, але відчутний для мене.

Чомусь знову поринула в спогади земного життя і роблю це все частіше. Що це? Підготовка до його переосмислення в ту хвилину, коли стану перед Господом у  Вічності, але, очевидно, все одно не буду готовою, бо мого людського розуму недостатньо, щоб збагнути всі події і правильно їх оцінити.

Прагну усвідомити, коли саме Господь прийшов до мене, коли Він вибрав мене і запропонував шлях спасіння. Коли це сталося?

Чи то від самого мого народження Він вже знав, що не залишить мене. Не знаю і не можу знати. Це – таємниця Божа, в якій я, як мала дитина, граю свою роль, яка  мені визначена.

Були діти , в яких Господь був центром життя з пелюшок, але це не про мене. Слово « Господь»  було для мене таким невідомим і таким далеким, бо Господь мені довго не відкривався. Він терпеливо чекав, коли дитина подорослішає, коли вона отримає вдосталь земних стусанів і почне шукати порятунку. Ні, поки що не порятунку у Вічності, але  порятунку в земному житті, яке, як відомо, є перехідним мостиком до Вічності.

Чутливість, співпереживання народилися разом зі мною. Не могла не бачити, як мої близькі, в тому числі  і мої батьки, і мій рідний брат, страждають не розуміючи один одного, а допомогти нічим не могла. Дитячі сльози не висохли і до цього часу. Вони були передвісниками моєї зустрічі з моїм Спасителем, моїм Господом, Який стояв біля воріт мого серця і чекав, коли подорослішаю, коли покличу. Він хотів, щоб я прозріла, посилав мені знаки, яких я не розуміла і не помічала. Так було досить довго. Коли ж все змінилося?! В свій час!!!

 Знову повертаюся до сучасності, до моїх років, яким вже за 70, але не буду перейматися цим кордоном земної межі, про яку співає псалмомовець, («При тому днів нашого віку – сімдесят років». Пс. 90) і яку я вже перейшла, а скільки Господь мені ще вділить – секрет мені невідомий.

Збираюся відпочивати, помолилася і прямую до ліжка. «Сон – двоюрідний брат смерті», – почула такі слова о. Петра Куркевича по «Радіо Марія», отже яких гарних родичів я маю! Люблю сон, бо там відпочиваю, поринаю у інший світ, де віддзеркалюються всі події мого життя в новому вигляді, по-новому. А, може, десь далеко літаю, щоб на ранок повернутися знову, якщо ж не повернуся, то це, очевидно, буде означати, що  «двоюрідний брат» вже зустрівся з «сестрою» і мене вже на землі не буде.

Містично все розумію і радію, але по-людськи уявити важко, все-таки ще дуже прив’язана до земного життя. Дякую Господу, що стільки років можу їм насолоджуватися, не зважаючи на радість і страждання, воно –  чудове!

Поклала голову на подушку і промовила : «Господи, в руки Твої віддаю дух мій!». Вірую, що він буде надійно збережений в Божих Руках – Руках Творця. Ангел Охоронець огорнув мене своєю любов’ю, Він відповідає за мене  і я дякую йому за сьогоднішній день і за все моє життя, за його захист. Я порину в сновидіння, а Він буде охороняти мене і вночі і так буде доти, поки Він не приведе мене до Дому Отця.  Дякую Тобі, Господи!

 

Коли ти, Господи, прийдеш по мене?

Можливо, вірю,  у глибокім сні.

Чи, може, свята зшелестить знамено,

Чи буде це в звичайнім, буднім дні.

 

Коли б ти не прийшов – Тебе чекаю.

Лягаю спати й в вишину молюсь.

Бо серденько моє в вогні згорає.

 Як прийдеш – я у радості зіллюсь.

 

День прийдешній освітив всю землю

Прокинулася і привітала Господа і знову в Його Божі руки віддаю вже день, який розпочинаю. Як у люблячої дитини він знову пройде перед очима Господа, як і чимало інших, повсякденних справ, тільки виконую я їх вже набагато повільніше, а часто тупцяюся на одному місці.  Руки вже не ті, ноги вже не ті. Біологічне старіння поступово робить свою справу і нічого дивного в цьому нема, маю вчасно забути про атрибути молодості і усвідомити це. Приходить  час відповідати за своє змарноване життя, як фізичне, так і духовне. Минув час «розкидати каміння», прийшов час їх «збирати».

Що ж вдасться зібрати? Не знаю. Побачу. Руки і ноги вряд чи, процеси вже не відворотні і потребують терпіння і страждання, розсипається все, що може. Зуби, волосся, тощо, в люстерко краще не заглядати без необхідності, що я прагну і робити. А ось духовно частіше заглядаю в «Іспит совісті для зрілих християн», – є така книжечка і коли починаю її вивчати в котрий раз, бачу, що дарма я себе вважаю зрілою християнкою, помилкова думка. На кожній сторінці є до себе запитання, на які не можу відповісти. Розгублення і шок, про це попереджає і автор і наголошує, що справжній християнин має дозволити Богові проникнути в усі сфери життя, що це динамічний процес пізнавання Бога, людей, себе, своєї духовності і свого гріха. Померти, щоб почати жити! І робити все в присутності Святого Духа!

Тобто, маю помирати ще раніше, ніж прийде Сестра Смерть і робити це кожного дня. Навчи мене, Господи, Своїх доріг! Для Тебе, Господи, важливіше не моє фізичне старіння, астан мого духу, ті духовні дари, які я позбирала протягом свого земного життя, до яких прикладала зусилля і ще, можливо, встигну прикласти. Спішу! Часу обмаль, а сил небагато! Господи, благослови!


Кожного разу готуюсь до смерті,

Кожного разу готуюсь піти,

Та у життєвій цупкій круговерті

Я довго дорогу не можу знайти.      

 

Йду навмання, спотикаюсь і плачу.

А сльози – супутник моєї душі.

Часто ніхто їх не чує, не бачить.

Ні рідні мої, ані люди чужі.

 

Сльози очищення,сльози гарячі –

Це перли здобутків у радісні дні.

На вічну любов обертаю невдачі.

На радісну пісню – мотиви сумні.

 

 

Покликання до святості

«Той, хто покликав вас, є Святий, будьте і ви святі в сьому вашому житті, адже написано:Будьте святі, як Я Святий!».

 (1Пт.1, 15-16)

 

Сьогодні  свято «Урочистості всіх святих». Слухаю слова проповіді на Божій Службі. Чітко і зрозуміло. Історія життя всіх святих унікальна для кожного і недосяжна для нас, вона є для нас прикладом, але як нам вчитися жити в святості в умовах сучасності, нашого повсякденного життя? Часто роздумую, але бачу свою людську слабкість, бо кожного разу порушую правила життя за Божими Заповідями і не тому, що так хочу, а тому, що – не можу, нема сил. І мені прикро, я так не хочу. «Серця святих звернені до Божого закону», –  говорить молитва і я молюся її словами та прошу Господа вділити мені сил, щоб моє серце було звернене до Його закону!

І знову повертаюся до Вічності, моєї дороги до неї. Моя кімната, моє ліжко, речі, які накопичувала і раділа, поруч і я знову роздумую, чомусь , особливо, лягаючи спати. Приходять прості думки про сенс мого життя. Чи не втрачаю я головне?!

 

Залишу стіни у квартирі,

Залишу все, що маю в ній,

Візьму в дорогу сукню віри,

Багаж любові в серці свій.

 

Все інше – зайве, не потрібне,

Воно – лише мирський вантаж,

Неоковирний та безплідний,

Лише на час короткий – наш.

 

Ось так, Господи, це ж треба стільки років прожити, щоб ще і ще про це роздумувати? Прости мене і дай надію на зміцнення моєї віри!

За заступництвом святих спаси нас, Господи!

 

Як прийде година, землю я покину

2 листопада – «Спомин усіх померлих вірних « –  моїх рідних, моїх ближніх і всіх, хто спочив у Вічності.  Вирує навкруги життя, хтось радіє, хтось сумує, а когось вже і нема на землі. Ось про них ми і згадуємо, не забуваючи і про себе, бо незабаром, кожен в свій час, попрямує в далеку дорогу і про нас будуть згадувати ті, хто залишиться продовжувати земне життя. Спілкування святих буде продовжуватися, бо кожен з нас покликаний до святості і тому, що наш Господь є святий. Наслідуймо його і шлях цей буде  хоча і вузьким, але дуже радісним.

 

Мої померлі біля мене,

Неначе фрески на стіні,

Я відчуваю це знамення,

Вночі і  в яснім світлім дні.

 

Тілесний одяг залишили –

Бо зайве це для них вбрання.

Вони мене завжди любили –

 Шукаю душі навмання.

 

Вони дають мені поради

І більш присутні ніж колись.

І кожен з нас, і всі ми – раді,

Бо душі наші вже злились.

 

Я їх люблю, як Боже Небо,

Що світить в душу недарма.

Приймаю пам'ять я на себе,

Коли Його прийму сама.

 

В цей день особливо прагнемо помолитися , прийняти участь в Божій Службі чи то в Храмі, чи то на Цвинтарі, відвідати могили і покласти живі квіти, як символ нашої любові до них і надії , що життя продовжується.

Зважаючи на те, що часто могили наших близьких знаходяться не близько від нашого житла, ми жертвуємо своїм часом, обов’язками і прямуємо в дорозі до них, роздумуючи про них і одночасно про себе.

 

На цвинтарі спить вже родина моя –

Зігріла в обіймах гостинна земля.

Лежать під хрестами спокійно і ждуть,

Коли я завершу земну свою путь.

 

Та я ще з Господньої волі іду

І нитку любові по світу пряду.

За себе й за рідних своїх я живу,

По нивах достиглих пливу і пливу.

 

Дякую тобі, Господи  за своє земне життя і надію на життя Вічне!

Досліди мене, Господи!

 

«Досліди мене, Господи, і випробуй мене,

Очисти вогнем моє нутро і моє серце».

(Пс. 26)

 

Знову, Господи, мені здавалося, що Ти десь дуже далеко від мене. Не відчувала, хоча  молилася і розмовляла, але Ти сховався в Небесній хмарині і не відповідав, спостерігаючи, якою одинокою я відчувала себе в земному світі. Очевидно, слова мої були ледь теплими, не горіла моя душа, тому і не могла пробитися за хмари. Сумно.

Не можу не хвилюватися за рідних, які живуть в світі, що «втратив розум». Війни, вбивства, крадіжки, жорстокість заполонили його, як ніколи раніше. Здається, що світ вже так нахилився, що ось-ось впаде і причавить нас всіх.

Господи, а де ж моя довіра до Тебе, коли Ти мене запевнюєш, що ні одна волосина  з моєї голови не упаде без Тебе, а я сумніваюся.Чому така слабка віра? Усвідомлюючи свою гріховність, часто запитую себе, коли ж повністю відкриюся на дію Твоєї благодаті, Господи, яку Ти мені постійно вділяєш, а я не можу на неї відповісти. Що це? Чому це? Приймаю участь у Божих Службах, молюся, навіть частіше читаю Святе Письмо, а не можу змінитися, а, можливо, тому, що читаю, а не живу Святим Письмом. Звичайно, це одна з причин і головних, тому і наступає розпач, а це означає, Господи, що в ці хвилини я ще більше віддаляюся від Тебе. Так не має бути і я так не хочу.

Дай мені ще більше Свого Світла, Господи, зваж на мою людську неміч, або просто посміхнися скрізь хмари і скажи, що все одно мене любиш, бо я ж Твоя дитина, яку Ти ще до цього часу тримаєш на цій грішній землі і досліджуєш через різні обставини і випробовування. Скоро – 72 роки. Дякую. Тим більше я маю спішити ставати кращою, бо часу обмаль. Знаєш, Господи, як я добре це розумію?! Звичайно знаєш, бо Ти все-все знаєш, навіть те, про що я ще не встигла подумати. То чому ж не допомагаєш? Ще і претензії до Тебе маю, яка ж я не вдячна дитина, а, можливо, все просто, як і простою має бути моя віра, тільки потрібно повністю довіритися Тобі, Господи!

 

Радіймо у Господі!

Господи, довго не писала, не писалося. Навіть, не хотілося. Питалася у самої себе: «Чому так?». Відповіді не було. Вона прийшла пізніше, в такий не сподіваний і незвичайний спосіб.

Ти, Господи, прийшов до мене через хворобу, страждання і сповістив: «Це Я – твій Бог і твій Батько. Я поруч тебе!!!».

Все відбувалося перед Різдвом Христовим, коли всі готувалися до святкової зустрічі з Тобою. Люди спішили пройти Таїнство Сповіді, для когось це звична подія, а для когось – це визначна подія, коли, нарешті, ця зустріч відбувається. У всіх свій шлях і своя  дорога до Тебе, Господи, хтось прямує швидше, а хтось довго роздумує. Як дорогоцінні подарунки приносять люди свої гріхи, провини і слабини. У кожного свої і вони спішать все віддати Тобі, так, так не коштовності і не солодощі, а провини, які зранюють Твоє любляче серце. Та саме дивне, що такі подарунки для Тебе є найціннішими, бо вони оцінюються мірилом Твоєї Любові і співчуттям людській немочі грішних Твоїх дітей.

І Ти, Господи, прощаєш через слова і руки священика і маємо кричати від радості, але чомусь виходимо сумними від того, що ще і ще раз ображали твоє Найсвятіше Серце. І тільки велике піднесення  духа від отриманої благодаті, оживляє серце в радості і розумінні всього того, що відбулося, але ця радість внутрішня, навіть, поділитися нею з кимось не хочеться. Радіє серце, а вуста можуть і не посміхатися – не варто зовнішньо демонструвати глибину наших стосунків з Тобою, Господи.

Ось так і ми, разом з усіма, пройшли цей шлях в очікуванні твого приходу в світ, і ми з чоловіком. Отримали Таїнство Єлеопомазання хворих, прийняли Святе Причастя і подякували Тобі. Щасливі від зустрічі з Тобою, попрямували додому. А через декілька днів захворіли чи то вірус, чи то нежить. І почався справжній шлях до зустрічі з Тобою, Господи! Готувалися зустрітися на Святковій Божій Службі, а зустрілися в немочі і стражданнях.

22 грудня я хвора з температурою і крапельниці для тяжко хворого чоловіка в лікарні. Перш за все, Господи, ми запросили Тебе – першого і головного лікаря, і  через молитву і руки священика отримали першу і таку необхідну допомогу. Далі все відбувалося так – Господь посилав необхідну допомогу через лікарів. Ситуація була критичною, після сильних крапельниць, які не допомагали, чоловік втрачав життя, я ж молилася, і обійнявши його прагнула передати тепло свого серця і тіла. Лікарня, ніч і ми втрьох з Господом, а зверху світила зірка надії, яка заглядала у вікно. Постійна молитва розпачу і прохання про допомогу словами і серцем. Та Ти, Господи, змилосердився , послав лікарів, які перевели чоловіка в інше відділення, в реанімацію, і знову похилився над Твоїми хворими дітьми. Почалася подальша боротьба за життя.

Господи, саме в цей момент свого життя, я зрозуміла важливу істину, яку так довго не могла зрозуміти в своєму марнотратному , щоденному житті, що це мій улюблений чоловік, якого ти, Господи, уділив мені 49 років тому. Так, родинне життя було не простим – були і образи, непорозуміння і,навіть, сварки, але він завжди був поруч,  моя земна стіна, моя опора, хоча і любив мене в свій дивний спосіб, без зайвих слів ніжності і видимої  любові, захищав і його дав мені Ти, Господи. Ці думки пронеслися  зі швидкістю звуку і я зрозуміла, що раптом можу його втратити і тоді, Господи, я  зрозуміла, як насправді я його кохаю і ніякі життєві негаразди, якісь дрібнички, не можуть це перекреслити. Я ж,Господи,  дякую Тобі за чоловіка, за наше подружнє життя. В свій час, в свій день ми зустрілися і почали шукати порозуміння сердець серед тих життєвих бур і падінь, які нас оточували. 24 роки без Таїнства Шлюбу і 25 років в Таїнстві Шлюбу – всі вони були разом з Тобою, хоча і не завжди ми це усвідомлювали.

Нахилявся човен подружнього життя і ми зі страху  чіплялися один за одного, а Ти з любов’ю посміхався: «Не бійтеся, маловіри, Я поруч!», і човен знову плив тихо і спокійно. Скільки разів так траплялося важко перерахувати, але те, що ти, Господи дав нам, те і оберігав, щоб ця кришталева чаша родинного життя не розбилася і, навіть, не тріснула.

Все це, як одна хвиля, пронеслося в моїй голові. Ось він ще поруч і раптом я можу все це втратити. Я дуже люблю свою доньку з її чоловіком, онуку з її чоловіком, мого улюбленого правнука, вони нерозривно зі мною в моїм серці. Та найбільше, Господи, я люблю Тебе і чоловіка, якого Ти мені вділив!

Знову нахилився човен вже фізичного життя і я заволала: «Рятуй, Господи! Дай ще трохи часу побути разом. І Господь вислухав: дві складні операції зробили свою справу і Різдво ми, Господи, зустрічали разом з Тобою: чоловік в реанімаційній палаті, а я, майже, в безпам’ятстві з температурою в своєму ліжку. Не могла відкрити очей, але відчувала Твою присутність, я була не одна. Я так спала, Господи, що не могла не молитися, ні слухати радіо «Марію», я просто поринула в глибокий сон, а Ти, Господи, був поруч і мене оберігав, і не тільки мене, але і мого чоловіка

Мріяла, що буду вітати Тебе, Господи, під час Святкової Божої Служби і радіти Твоєму народженню, але, насправді, це було найкраще Різдво в моєму житті, бо я зустрілася з Тобою в стражданні, одинокості і терпінні. А де найкраще можна з Тобою зустрітися, нині ще раз зрозуміла, що саме там!

Сьогодні  25 грудня – день Твого народження, Господи, а Ти ще раз народився в моєму серці і хоча я ще в ліжку, я вітаю мого Небесного Батька, мого Люблячого і Милосердного Бога і співаю колядки, прославляючи Його!!!

 

На день народження твій, Боже,

З’явилася без подарунків.

В душі тривожно-непорожній

Лежать чуттєві візерунки.

 

Я хрестиком їх вишивала.

Кололо пальці терном голки.

…До ніг твоїх в сльозах припала

Маленька жінка-богомолка.

 

Господи, дай мені відповідь у своїй праведності

31 грудня. Закінчується старий рік – рік випробовувань і неприємних сюрпризів, але нічого, Господи, не відбувається без Твоєї волі, тож для чогось все було потрібне.

Дякую, Господи, що так часто випробовував мене, боляче, як фізично, так і духовно, та, очевидно, все це тому, що Ти мене дуже любиш ,так всі кажуть, а чи я в цьому сумніваюся? Звичайно, ні.

Мій коханий чоловік в лікарні, а я вдома, без нього. Йому погано і мені також, ми ж одне тіло, і якщо йому болить, то і мені болить. Мене може зрозуміти лише той, хто це пережив. Як йому допомогти? Прошу, тебе Господи, зменш його болі і страждання, бо моє серце не витримає, розірветься на шматочки. Як дожити до ранку, щоб побачити його знову? Чому не цінувала час, коли він був поруч ? Завжди знаходилися якісь справи, а він потребував уваги, прости мене, Господи. Дай нам ще часу побути разом!

За що ж мені подякувати Тобі, Боже в цьому році, що минув? За все, що довелося пережити, відчути: радісне і сумне – все воно моє і в кожній події був ти, Господи.

Згадую,що Великодні свята, які я також провела в стражданні, були разом з Тобою, Господи. Пройшли духовні реколекції, на яких я зустрілася з тобою в Таїнстві Сповіді, Таїнстві Єлеопомазання, відвідувала Божі Служби, молилася і раптом під час Страсної Неділі, в Велику Середу, я впала – розбила обличчя, отримала сильні травми, а Велику П’ятницю почалася кровотеча і я ще довго хворіла. Я страждала разом з Тобою, Господи, тільки мої маленькі страждання не можна порівняти з Твоїми, але чомусь так трапилося. Дякую тобі, Господи!

Трошки пізніше, влітку, я знову впала саме в ті хвилини, коли вмирала моя духовна сестричка, яку я дуже любила і поважала. Вона була справжньою і рано пішла з земного життя. Мені саме  в цей час наклали гіпс на руку, Господи, Ти доєднав мене до співстраждання. Мені так здавалося, а , можливо, Господи все це зовсім не так. Не знаю, але за все дякую.

Зараз приїдуть мої онука , її чоловік і правнук, щоб разом зустріти Новий Рік. Я їм дуже вдячна, що вони піклуються про нас,  чоловіка, для якого роблять все можливе, практично, не виходячи з лікарні, мене,бо саме в цей час я і сама дуже хворію. Застуда зробила свою справу,а, зважаючи на наш вік, вийти з цього стану надзвичайно важко.

Ще і ще раз дякую тобі, Господи! Будь прославлений в нашому короткому, так швидко минаючому житті, а, можливо, і не зовсім короткому, тільки нам все мало. Вибач.

6 січня. Свято Богоявлення Господнього. Велике свято і велика радість. Чоловіка вже забрала додому, але він такий немічний і беззахисний, зовсім нема сил і хвороба ще не відступила, але він поруч – і я щаслива. Дякую тобі, Господи!!!

2 З Пс. 143, Старий Заповіт.

Не тривожся, моє серце!

 

«Господь – моя частка!».

                                                                                    (Пс. 119)

 

Щось так часто, Господи, почала роздумувати над своїм життям. Не можу сказати, що не робила цього раніше, але нині, коли нещодавно пережила зустріч з Тобою –  Розіп’ятим, Страждаючим і Терплячим, ще раз зрозуміла наскільки Ти близько. Дякую Тобі! Швидко плинуть роки, але попереду – надія  і це дає мені можливість не впасти, не зігнутися під тягарем проблем і не вирішених завдань. Згадую всі прожиті роки, хоча вже давно вчуся жити одним днем, бо завтрашнього може і не бути, але не зникає надія, що Ти завжди будеш поруч! Ти любиш мене такою, якою я нині є – не зграбною, не гарною, з усіма фізичними вадами, які маю нині. Все болить, все нагадує про старіння тіла, про неминучість цього процесу, який так дошкуляє. Ну кому я ще можу поскаржитися, Господи, як не Тобі, хто, як не Ти, визначає земний вік людини, а відповідно і всі фізіологічні зміни ? Так має бути, так завжди було з кимось, але не зі мною, з моїми батьками і рідними. Тоді я цього не розуміла по-справжньому, а нині – розумію.

           

Я  по життю пробігла, як по хвилях,

Дитинство, юність, зрілість на виду,

Летіла стрімко на широких крилах,

Здавалося – ось, ось я упаду.

 

Але не впала, йшла і йшла роками,

Спинялась тільки в смутку і біді,

Життя земного сірими нитками

Прошита стежка на отій воді.

 

Вода змивала горе і спокуси,

А поруч наш Господь у човні плив,

І дух людський у парі з Божим мусив –

У радості і мороку горів.

 

Дивуюсь часто. Як же я не впала,

І не поглинула швидка вода,

Вона мене на хвилях так тримала,

Що дух мій не засмутила й біда.

 

Я відчувала, що Господь чекає,

Ніхто не бачив, серцем знала я,

Що Він дитину в дусі обіймає,

Готує щастя доленька моя!

 

Земне життя повинно закінчитись,

Так є, так буде з кожним – знаю я,

Душа ж моя не перестане битись,

Я житиму у хвилях вічного буття!

 

Господи, не засуджуй мене  за мій сум, я ж людина, слабка і грішна, а ще – не спокійна, лише у дусі я оживаю. Він у мене ще дуже молодий і повільно набирається мудрості, а мені ще потрібно, щоб поки зовсім постарішає моє тіло, він зміцнився і поєднався з Твоїм, Господи! Ось тоді я зможу бути спокійною, бо попереду життя Вічне, а яке місце мені, грішній людині, Ти приготував в Своїй оселі, якраз і визначиться станом моєї душі, Господи! Допоможи мені, Своїй дитині, сподіваюся улюбленій, вірю, що Ти мене любиш, відчуваю це і дякую!

Сьогодні приходив священик – Твій Посланець, Господи! Вірніше він був не один, з ним приходив Ти під виглядом Святого Причастя, яке для мого хворого чоловіка є порятунком і надією на видужання і життя Вічне!

Час Різдвяної коляди – веселий і радісний, тому і сумувати не личить, але вже попереду бачу Твої страждання, які на Тебе чекають, Господи, і приходить сум. Чому так, чому Ти мав страждати за мене, за нас всіх, а ми такі не вдячні? Ти ж народився, щоб померти, щоб пожертвувати Себе за нас, а ми, в тому числі і я, не стаємо кращими?

В світі закриваються Храми, сите і все дозволене життя заважає людям бачити Тебе, Господи! Ти – не потрібний і це страшно, коли Господь стає зайвим. Слава Богу, що це ще поки що не в моїй країні, яку Ти мені вділив з дитинства, але стати би всім людям на коліна і перепросити Тебе, Господи, за всі наші провини щиро і з каяттям, тоді і життя наше стало би кращим, не було би в ній сумних подій, а Ти був на першому і головному місці. Додай нам віри і довіри, Господи!

Якось, розмірковуючи, спиталася у себе, що для мене важливіше – сите життя без Тебе, чи Твоя присутність в моєму нужденному житті! Звичайно, Ти, бо без Тебе я – ніщо, хоча і мати якийсь достаток бажано. Ось такі роздуми  Ти читаєш в моїх думках, Господи, і, мабуть, посміхаєшся, бо знаєш, що часто мені так хочеться чогось смачного скуштувати – слабкість людської натури присутня і в мені, тіло бореться з духом і буває, що виграє, а де ж мої духовні кроки до Тебе?! Прости, Господи!

 

Стану під хрест

Все своє життя, Господи, я стою під хрестом, часто навіть не розуміючи цього. Ось Твій великий хрест, а під ним – я , маленька і грішна дитина. Мене, слава Богу, не розпинають фізично, звичайно, крім моїх хвороб, які дошкуляють, але я постійно під ним з тими проблемами земного життя, які часто і вирішити неможливо. Проблеми стосунків з ближніми і рідними, проблеми матеріальні і духовні – все це є! Не скажу, що не було нічого доброго, чимало людей мене підтримували і хвалили і я раділа, не розуміючи, що і в цей час мала стояти під хрестом. І ось переді мною молитва до Господа Ісуса вмираючого з Милятина. Прості і такі важливі слова. Кожного дня молюся нею, щоб зміцнити свої духовні сили і прославити Господа в усіх подіях земного життя.

 

Стану під хрест,

коли люди мене хвалитимуть…

Стану під хрест, коли люди мене ганитимуть…

Стану під хрест,

коли люди мене переслідуватимуть…

Стану під хрест,

коли мені докучатимуть злидні…

Стану під хрест,

коли на мене напосядуть лихі думки…

Стану під хрест,

коли мене кривдитимуть…

Стану під хрест,

коли світ і люди відвернуться від мене…

Стану під хрест,

коли в душі темно буде, а хрест її осяє…

Стану під хрест,

Коли виб’юся з сил,

а хрест мене зміцнить…

Стану під хрест,

Коли блукатиму манівцями,

а хрест мене направить…

Стану під хрест – і не відступлю від нього,

бо хрест – моя надія,

моя втіха і мій захист,

бо хрест – моя допомога, відпочинок і світло,

бо хрест – моє пристанище,

бо хрест – моя слава,

бо хрест – мій проводир до неба,

бо хрест – моє спасіння.

 

Кожного дня я несу містичне дерево хреста, на якому біль і страждання поєднані з надією – надією Воскресіння. Це – моя хресна дорога, часто щохвилинна і щоденна, яку я переживаю разом з Господом. Він не тільки спостерігає за моїми діями і вчинками, але і показує мені, як треба нею йти і як її переживати. Це не одноразова подія, це – події всього мого земного життя. Господь закликає мене відірватися  від землі і наближатися до Небесного – надприродного життя. Містичне дерево хреста, яке несе кожен мій духовний брат, чи сестра, об’єднує нас – членів Христової Церкви, єдиного Тіла, до якого ми всі належимо, і неважливо, де хто живе,  всі ми співстраждаємо один з одним, часто навіть не усвідомлюючи цього. Ось так…

Головне, вчасно віддати Господу всі турботи і Він підтримає нас, тож  прошу Господа, додати мені віри і довіри – скарбів, яких мені так бракує!

Зберігати спокій під час випробувань, бути ревними в молитві і збільшувати братерську  любов один до одного, йти Хресною дорогою покаяння – до цього кличе мене Господь.  Сьогодні, роздумуючи в своєму серці, ще раз усвідомлюю, що я не одна, бо живу під Хрестом Господнім у спільноті Церкви і ніщо не має порушувати мій духовний спокій. Дякую Тобі, Господи!

Я  добре знаю я – дитина Божа,

На інших,певно, і не зовсім схожа.

Характер свій і шлях духовний маю,

До Бога духом я своїм злітаю.

 

Як і всі ті, на мене, що не схожі, –

Вони також усі є діти Божі.

І духом линуть вгору всі до Неба,

Щоб силу мати – спілкування треба.

 

Це Він – Господь з’єднав в родину нас,

В ній кожен місце має і свій час.

Для кожного дає Він шлях спасіння

І Духа Божого для серця їх горіння.

 

Як полишу землю…

Коли це відбудеться – не знаю і ніхто не знає, але все менша відстань відділяє мене від цього переходу до Дому Небесного Отця. Чи страшно зробити цей перехід – страшно. Щиро кажу Тобі, Господи, боюся, бо не знаю, як це відбудеться. Чи будеш Ти поруч, чи триматимеш мене за руку і заспокоювати, а, можливо, всі мої провини стануть на перешкоді нашої родинної зустрічі, зустрічі грішної дитини з Люблячим Батьком? Різні думки приходять і спонукають до особливого пережиття того періоду, який попереду, але вірю в Боже Милосердя і сподіваюся:

 

Як прийде година –

 Землю я покину

І до Тебе, Боже,

Радісно прилину.

 

 Ти мене чекаєш,

 Ти мене тримаєш

 За Свою дитину

 Милостиво маєш.

 

А поруч, вірю, буде мій Ангел-Охоронець, який і нині зі мною цього вечора:

 

Тихо в домі:

Ангел білий

На плечі моїм сидить.

Я у втомі –

Він привітний,

Просить свічку запалить.

В тихій мові,

Ледве чутній,

Слів його не розібрать.

Та у миті

Божій світлій

Незбагненна благодать.

 

Закінчую свої міркування словами:

 

Природа не кожного вдатно побачить,

Тому і впадає в оману щораз,

А Ласка звертається в серце гаряче:

Чи гідна людина думками в цей час?

 

Чи гідна я в своїх роздумах, визначить Господь, до Якого я прагну! Тож прошу Божого благословення на весь, призначений мені час, розуміючи, що моя домівка має бути в небі, а на землі – я подорожня і до цього маю готуватися.

 

Ти на землі – чужинець, подорожній,

Для неї і залишишся таким.

Чому ж ти це побачить не спроможний,

Піклуєшся нікчемним і дрібним?

 

Твоя домівка має бути в небі –

Не все земне дивися мимохіть.

Все миттю промине в мирській потребі –

І дух до неба швидко полетить.

 

Своє вповання покладай на Бога,

Тоді зумієш на святім стоять.

Без сумніву – легка твоя дорога,

Якщо із Богом вічності сягать.

 

А ще в цій дорозі маю свого Ангела-Охоронця,який оберігає і застерігає. Дякую Тобі, Господи за нього!

 

Бережена Богом я земна людина:

Ангел-Охоронець поруч мене лине.

 

Я його не бачу – серцем відчуваю

 І в біді, і в щасті Ангела питаю:

 

Ти ж мій Хоронитель, світлий охоронцю,

 Чи для мене стачить вічності у сонця,

 

Чи гріхи нажиті – ділом переважу?..

… Час прийде Всевишній істинно все скаже.

 

Благослови, Господи!