Людмила Павловська (світська францисканка)

Кімната моєї душі


Розділ 4

Падіння й злети – ось моя дорога…

«Радійте, навіть, якщо  тепер ви маєте бути

дещо засмученими всілякими

випробовуваннями, щоб випробування   

вашої віри – набагато ціннішої за золото, яке

гине, хоч і випробовується у вогні, –

виявилося для похвали, слави і честі при    

з явленні Ісуса Христа».

( І Пт.І, 6-9 )

 

«Їхню жалобу оберну на радість,

потішу їх й розвеселю після їхньої печалі».

(Пісня Єремії 31,10-14)

 

«Слово Христове нехай перебуває у вас

щедро,в усякій мудрості.

Навчайте і застерігайте самі себе

псалмами, гімнами, духовними піснями  

з вдячністю співаючи Богові у своїх

серцях».

(Кол. 3,16)

 

Отак і я співаю Богу своїми поезіями, які линуть з мого серця, вони вихлюпуються на папір і запрошують до роздумів. Не всі їх сприймають, у кожного свій шлях, а у мене він – такий!

Існує така думка, що хто молиться співом, молиться двічі, хто не вміє співати, але з великим бажанням молиться співом, молиться тричі. Мої поезії – це спів моєї душі, яка не вміє співати, але дуже прагне і мені би дуже хотілося, щоби я молилася тричі своїми роздумами і поезіями.

Чи так насправді, не мені вирішувати, але якщо хоча би щось з написаного і пережитого мною доткнеться до чийогось зболілого серця  і принесе йому користь, я  подякую Господу за Його велику любов до мене!

Поезія – це стан моєї душі, яка розмовляє з Господом і дякує Йому за все, що її оточує, бо в усьому бачить знаки Божі, які прагне розпізнати.

Дякую Тобі, Господи, що Ти мене любиш такою, як я є, якою Ти мене створив і даєш сили і надію на Вічне життя!

 

І знахідки –  мої,

Мої і втрати –

Життя і почуттів координати.

Під крила – вітер,

Камінці – під ноги.

Падіння й злети – ось моя дорога,

Проте не хочу путь свою шпилясту

У лінію асфальту перекласти.

 

 

Вибух моєї душі

90-ті роки минулого століття. Вибухнув Чорнобиль і примусив своїм світлом страждати тисячі людей. Це було раптово і страшно, коли стихія вийшла за кордони безпеки. Минув час і потихеньку всі стали забувати про небезпечну ситуацію, лише спомин про загиблих і понівечених радіацією людей ятрить душі тих, хто пам’ятає ці події.

Саме в цей час відбулася і неординарна для мене подія – вибух в моїй душі, коли я стала віруючою людиною. Раніше я просто була не знаючою про існування Бога людиною і таких чимало в світі. Кажуть, що вони не вірять, а насправді вони просто не знають. Десь щось чула, десь щось бачила, але зустрічі не відбувалося. Господь був далеко від мене, я жила сама по собі, а Він – Сам по собі. Так мені здавалося, хоча насправді Він вже давно жив в мені, в моєму серці.

В цей час мені було вже 40 років, час, коли чимало людей вже прагнуть змінити своє життя і установити його в стабільному  русі спокійного виваженого життя. Мрії і ситуації молодості залишилися в минулому, чимало з них розбилися об життєві  ситуації, бо хотілося одного, а відбувалося все інакше.  Саме в цьому віці, існує думка, що людина замислюється над сенсом подальшого життя. Тобто, минула ейфорія молодого віку, минув час тоталітарного режиму і у людей почався пошук Істини і Правди. Простіше було тим, хто з дитинства був віруючим , знав свій шлях і прямував ним, отримуючи допомогу від Господа.

У мене ж в той час вибухнуло внутрішнє життя і Господь простягнув мені Свою руку допомоги і, як виявилося, Він вже давно мене чекав . Він  вділив мені благодать віри і  показав вузьку дорогу особистого навернення, тернисту і болючу. Час був згаяний і мені  залишалося прискорити ходу, щоб наздогнати тих, хто вже був попереду. Я спішила і Господь мені допомагав. Він огорнув мене такою любов’ю, яку я раніше не від кого не отримувала , Він любив мене такою, якою я була, сприяючи моїм пошукам ставати кращою. І мені дуже хотілося поділитися з тими, хто ще не зустрів Бога, щоб вони зрозуміли, як добре бути з Ним.

Отакий короткий, а одночасно довгий шлях до віри – тієї благодаті, яку вділяв мені Господь.  А надалі Він просив перемін і огорнув мене

такою любов’ю, що було соромно залишатися «старою» людиною і вони поступово почалися.

Дякую Тобі, Господи, за Дар віри і Твоє Боже Милосердя!

 

Страждання і віра

Страждання і віра. Вони нерозривно поєднані на протязі всього земного людського життя. Страждання оживляє віру. Яскравим прикладом для нас є наш Господь. З першого дня на землі його переслідували несправедливість, зневага, біль і страждання. Дивно, коли ми, віруючі люди, часто шукаємо тільки радості, благополуччя і зовнішнього спокою, забуваючи про Страждаючого і Розіп’ятого Христа, Який пропонує нам страждати разом з Ним, доєднуватися до Його Місії Відкуплення світу, відкуплення нас – грішників. Одночасно Господь обнімає нас Своєю Люблячою Рукою, притискаючи до Свого Милосердного Серця і каже: «Я з вами, я з тобою! Не плач – Я пошкодую і утішу».

Скільки разів так відбувалося зі мною, коли ні одна людина не могла ні зарадити, ні втішити, а тільки Він міг зробити це Своєю Незбагненною Любов’ю. І саме тоді, коли були важкі ситуації, я зверталася до Нього чи то в храмі, чи то вдома, ставала на коліна, плакала і все Йому розповідала: про несправедливі звинувачення, про біль втрати, про дошкульні образи, а особливо від самих близьких і рідних людей, про ситуації, які не можна було вирішити, тощо. Нікого не було поруч, я була з Господом, а Він – зі мною.

І приходив внутрішній мир і злагода, заспокоєння у Господі. Я відчувала, що не одна. Все це відбувалося на рівні духу, на рівні серця, на рівні того надприродного життя, яке ніхто не бачив. Він і я – маленька піщинка, але така улюблена і потрібна Йому. Висихали сльози і я вже була  не я. Без людського страждання я просто не зустріла би Його – мого Небесного Батька. Коли у людини все добре, за людськими мірками, мені здається, що вона і не шукає Бога, їй і так добре.

Дякую Тобі, Господи, що допускав страждання у моєму житті – вони були моєю дорогою до Тебе. І так було з самого дитинства. Страждаюча дитина, у якої була їжа, одяг, та в  її родині не було злагоди, а її чутливе серце боляче сприймало всі ситуації. Часто сльози  уже в той час прокладали маленьку стежинку – ще не зрозумілу, ще невидиму для неї та інших, попереду якої йшов Господь.

Віра – це благодать Божа і Він мені її вділив.  Дякую Тобі, Господи, за всі турботи і страждання, за пошук порятунку, яким був саме Ти, Господи! Дякую за те, що я Тебе зустріла, хоч і не  зразу, не з дитинства, очевидно, так буває, так було і зі мною, а в свій час!

Дивно я почала виглядати в очах інших, які тебе ще не зустріли. Їм буває не цікаво зі мною, коли я говорю про тебе, іноді, вони хочуть скоріше піти. Є і такі. Прости їм, Господи! Вони дійсно нічого ще не розуміють, а в стражданні , навіть, сварять Тебе і постійно нарікають.

«Де Він, твій Господь?», – питаються у мене. Дай їм, Господи, розуміння сенсу всіх страждань, допоможи здолати свою гординю і визнати Тебе єдиним Господом, а мені дай сили свідчити про Тебе не тільки словами, а перш за все вчинками  любові, яких мені так бракує.  Серед цих людей є чимало моїх рідних і близьких мені людей. Життя коротке, а попереду Вічність і там ми, нарешті, зрозуміємо, чому і для чого так відбувається у нашому житті. Все, що маємо, все Твоє, Господи, за все дякую і прославляю Тебе!

 

Мене не розуміють люди,

Як не збагнули і Христа,

Не помічають Його всюди –

Заполонила марнота.

 

Закрила – на замку ворота –

Вона дорогу до душі,

Лише біда й земна турбота

Долає дужі рубежі.

 

Тоді людина починає

Шукати способу – відкрить.

Вона засуви поламає,

Щоб в душу Господа впустить.

 

Чому ж не кожен помічає

Творця у радощах своїх,

І Господа не прославляє

На перехрестях всіх доріг.

 

 

Благодатний дощ омиває втомлену душу

 

Кімната моєї душі

Знову на мене чекає,

Подихом Духа Святого

Двері свої відчиняє.

 

На вулиці дощ – холодний і сильний  після вчорашньої спекоти. Зупиняюся і насолоджуюся. З дитинства любила дощ, не знаю чому. Можливо, і в той час, він силою Божої Любові, яку ще тоді не могла досвідчити, охолоджував мої дитячі почуття – отримані дошкульні образи, застереження словами і спостереження фальшивої любові  від оточуючих. Дорослі часто вважають, що діти нічого не відчувають і не розуміють. Дарма, якби вони це знали, то не травмували б дитячі душі, пояснюючи це піклуванням  за них. А діти завжди прагнуть любові – справжньої і безумовної, тому що вони – діти! Вони беззастережно довіряють своїм батькам, покладаючи на них свою надію.

Господь так часто закликає дорослих стати дітьми, повернутися в дитинство, відчути Батьківську Любов свого Небесного Отця і повністю довіритися Йому. Це важко зробити тому, хто в дитинстві отримав духовні травми і ще від них не вилікувався, а дорога до зцілення – прощення тих, хто свідомо, чи не свідомо зранив. Отакий складний шлях маємо пройти, а Господь допоможе. Знаю по собі.

Поки що на вулиці дощ. Він краплинками стукає у вікно. Відкриваю Святе Письмо і Боже Слово благодатним дощем окроплює мою душу, змиває все, що мені заважає і Його паростки проростають на очищеному ґрунті моєї душі.

Вчора був день, сповнений стресів, образ, непорозумінь і сліз. Приймаючи духовне Святе Причастя, омивала себе гіркими сльозами  гріховності і недосконалості. Господь, спостерігаючи за мною,  бачачи моє зранене життям і подіями серце, очевидно , посміхався і радів. Дитина ще раз принесла Йому всю марноту свого земного життя, каялася і просила прощення. А в цей час відбувалася Свята Божа Служба, яку я не могла відвідати, але єдналася з Живим Богом духовно.  Милосердний Отець вділив нам і таку можливість поєднання з Собою.

Моя фізична оболонка в цей час боліла, страждала від віку і прожитого часу, від емоцій моєї гордині, а дух, який відчував від нього штовхани, нарешті, вирвався з обіймів мого тіла і почав підніматися догори, щоб поєднатися з Духом Божим.

Зсередини серця засвітило яскраве Сонце – Бога Отця Всемогутнього і прийшло відчуття, що я Його дитина і він мене любить. Він просто хотів, щоб я поєдналася з Ним, обмита прохолодним дощем і очищена від бруду Божим Словом, яке спонукало до осмислення  і покаяння. А ще Він мені прошепотів, що без Божої допомоги, тільки людськими силами, я не можу нічого зробити, бо я так хотіла навернути декого з рідних  і отримала від них бурю злих емоцій і сліз свого безсилля. Прости, Господи!

 

Слово, кинуте у душу,

Там собі знайшло перину,

То чому ж зітхати мушу

І шукати слів перлини?!

 

Дякую Тобі, мій Боже! Знову у Своєму Сині ти даєш мені життя і надію, що я ще не вмираю і у мене є час для праці над собою, а інші, дивлячись на мене, вірю, також стануть кращими.

Земля – це міст, яким йдемо

З одного берега на інший.

Це – перехід, хоч живемо

Ми вік – хто літний, а хто – піший.

Як збагнути цю Велику Правду

 

В храмі  надзвичайно багато людей. Продовжуються Різдвяні  свята, нині Свято Богоявлення,  і кожен прагне доткнутися до нього – хтось зовнішніми ознаками, а хтось приносить своє серце, сповнене різних переживань, болю недосконалості і непорозумінь з ближніми. Свято закликає забути про всі образи, простити, стати новою людиною, бо саме заради цього і народилося Маленьке Дитятко, прийшов на землю наш Господь. Він пропонує нам Вічне життя, а ми маємо відповісти своїми вчинками, любов’ю до ближніх, а головне переміною свого серця.

Поруч зі мною чоловік з дружиною, принесли на освячення воду  і чекають, очевидно, чудес. Вони обов’язково відбудуться, якщо їхній прихід був не випадковим, якщо під час Божої Служби, Господь достукався до їхніх сердець. Потискаю їм руку, бажаючи миру та добра, і дивлюся в очі, благаючи Господа про допомогу  для них, сподіваюся, що саме так і відбулося. Як часто ми сподіваємося чудес через зовнішні ознаки, які без внутрішніх перемін не мають особливих наслідків.

Про що думаю я, черговий раз переживаючи, зустріч з Ісусом Христом в Святому Причасті. Що я разом з Ним щаслива ? Так. Що зміцнилася моя віра ? Так, але чи настільки, щоби я повністю довірилася Тому, Кого люблю найбільше у цьому світі ? А ось тут і чимало питань, на які поки що не отримую для себе відповідей, розуміючи свою людську слабкість. Чи повністю я довіряю Господу своє життя  ? Чому ж так часто турбують мене різні думки: одинокість у старості, фізична немічність і  зайві клопоти іншим. Розумію – страхи безпідставні, бо моє життя в руках Божих – я Його дитина і Він мене не полишить. Та чомусь знову і знову питання…Прости, Господи.

Продовжується розмова з Господом… Воно постійне це спілкування. Останнім часом все частіше дотикаюся до людських переживань з приводу втрати близьких і дорогих серцю людей. Навіть, дуже віруючі люди часто втрачають силу духа і опускають руки.» Чому, Господи, чому?!,  –  линуть питання. Перехід до Вічного життя дуже болючий для тих, хто залишається. Відірвана частинка людського існування. Боляче і ще раз боляче, а  поруч Господь, це Він покликав їх до Себе, забрав їх для кращого життя.

Господи, як збагнути цю Велику Правду Віри ?! Як не опустити руки і віддати все в Твої Люблячі Руки ? Ніякі слова втіхи не допомагають. Людина і горе…– безкінечне горе,  з якого немає сили вийти. Здається, що люди не можуть розрадити, не можуть допомогти, яка їм здається справа до біди інших. Опускаються руки. Де ж Ти, Господи, обніми Своїх плачучих дітей, вони ж такі слабкі люди, притули їх до Свого Люблячого Серця, а головне – додай віри, яка все розставить  на свої місця!

Згадую про свій сумний стан, коли я втратила маленьку дитину, доньку, яка була такою очікуваною.  Господь її забрав до Себе, а я ще була не такою віруючою, щоб віддати все в Його руки. Моє серце заніміло у горі, та Господь, Який вже був у моєму серці, підтримував мене, тільки я про це ще не знала. Я просто не впала, я продовжувала жити з онімівшим від горя серцем, шукала підтримки і знаходила її в людях, яких Він мені посилав. Саме через них Він підбадьорював мене і пізніше я вже зрозуміла, що Він є всюди. Часто, люди – Його посланці і їхня поміч допомагає вижити, в їхніх співчуваючих очах – були Його мудрі очі. « Чого плачеш, дитино ? Хіба я не знаю, що для тебе краще. Прийми Мою волю.», –  ось такі слова мала я чути, але тоді я ще цього не розуміла, як не розуміла і переходу до Вічності моєї 5-річної сестрички, потім брата, тощо. Дивні діла Божі і не зрозумілі.

Вділи мені, Господи, великої віри і довіри до Тебе, щоб, навіть, тоді, коли я вже чимало чого зрозуміла, я знову і знову не ставила  Тобі таких питань, що свідчать про слабкість моєї віри!

 

Скінчилося життя в родині,

А вічне враз розпочалось,

Померлий знову народився –

Це дійство в смерті відбулось.

 

Нема у Господа померлих,

Є тільки вічні і живі.

І тільки смерть – одна хвилина,

Дарує обрії нові.

 

 

Дорога дальня йде в віки

Наближається чергова річниця переходу до Вічності мого земного батька, тобто його день народження для Вічності, а  у вічності нема часу, тобто нема і старості. Це людськими мірками ми відмірюємо свої кроки у земному житті, це тут ми ростемо і старіємо, а там…

Згадую той час, коли батько в лежачому стані чекав цього переходу, а ми, чим могли, допомагали. Пам'ять не зникає і повертає до тих сумних подій (батько пролежав три роки), які одночасно були і радісними, бо саме в цей час він особливо наблизився до Господа.  

Звичайно, краще, як би все відбулося раніше, але у кожної людини свій фізичний і духовний шлях. Господь радо вітав ці переміни, бо батько не міг дочекатися приходу священика, щось йому розповідав у Таїнстві Сповіді і приймав Святе Причастя. Дякую Тобі, Господи за нього, за його пізнє навернення, але у Господа ніколи не буває пізно, тож прославляю Його у Божому Милосерді до нас грішників.

 

Лежить у ліжку батько мій,

Такий змарнілий і сумний.

 

Закриті очі, погляд зник –

Років життєвих щедрий вік.

 

Куди думки його літають,

І злети серця що бажають?

 

А у вікні краса зимова?

Оздоба снігу сяє знову!

 

В короні царській горобина,

Немов уквітчана дівчина.

 

З-за снігу очі виглядають,

Зимову радість сповіщають.

 

Прийде весна в жаданий час,

Засвітить сонечко для нас.

 

В житті ось так завжди буває,

На радість сум  вже  десь чекає.

 

А потім буде – навпаки,

Птахи співатимуть дзвінкі.

 

… Коханий батьку, не сумуй,

Любов Божественну відчуй.

 

Дорога дальня йде в віки,

Мій дотик дружньої руки.

 

З тобою стрінемось в хмарині,

Всміхнешся сонечком дитині!

 

Мені в той час було тільки 60 років, пишу тільки, бо в той час так і вважала. Це в молоді роки здається, що – 60  вже дуже багато. З часом думки змінюються, так було і зі мною. На той час вважала себе молодою і прагнула бути помічною, а Господь вділяв мені сили бути такою, бо завжди на першому місці був Він – мій Небесний Батько і мій Господь. Встигала все – в Храм, на молитву, на служіння в спільноті. Все було, бо  з Богом все легко, а мені в усьому допомагав мій чоловік, якого я з Божої волі отримала в свій час. Дякую, Господи!

Нині наблизилася і наша  старість. Постукала в двері і увійшла, не чекаючи особливого запрошення. Спротиву ми  не чинили, бо розуміли неминучість її приходу. А коли гості приходять, то що ми робимо? Спілкуємося з ними і частуємо кращими стравами, іноді, навіть відмовляючи в них і собі. Такі людські закони гостинності.

Ось так і ми  зустріли свою несподівану, але насправді очікувану гостю. Вона прийшла не одна, а з подарунками – хворобами, постійними фізичними падіннями, зривом  нервових емоцій, тощо. Дивні подарунки, чи не так?! Але всі подарунки маємо приймати з вдячністю, тож і дякую тобі, наша старість – період життя, дарований нам Господом. Перехідний період до Вічності пропонує нам встигнути зробити те, що ми так і не встигли зробити, хоча це вже набагато складніше – мали робити все раніше. Прийшов період фізичних страждань і  напруга духовних сил на особисте навернення. Боже, поможи!

Постарішали ми з чоловіком. Важливі і не потрібні. Так було завжди – маємо поступитися дорогою, але чомусь не хочеться це усвідомлювати. Стук, стук – стукає старість, а душа  каже «ні». Ні – рокам, ні хворобам, ні  тому, що має відбутися. Та вона чомусь не розуміє, що так має бути. І ось тут на допомогу приходить Господь. «Чому сперечаєтеся, чому  не сприймаєте  і не дякуєте.» – ви ж Мої діти, а Я краще знаю, що вам потрібно. Та чи колись діти слухалися батьків, так і ми. Прости, Господи!

 

 

Весна душі

 

Колись зустрілися з тобою,

І був це чи не кращий час,

Тепер старенькі ми удвоє

І сили полишають нас.

 

Живемо вдвох, як ті грибочки,

Сухі, старенькі без води,

А навкруги зросли росточки

Зелені й гарні – молоді.

 

І не потрібні більше світу,

Оці вже зморщені гриби,

Але чомусь Господь тримає
Їх на перетині межі.

 

Старенькі люди – Боже диво,

Яке , буває, і дивує,

Вони, як та мала дитина,

Що в Бога на руках сумує…

 

Маємо навчитися  бути гідними Божими дітьми і в цей період, дякувати Богу і радіти кожному дню. А що насправді?

 

 

Кожен день я помічаю,

Сил людських уже нема.

Щиро Господа благаю,

Щоб була я не сама.

 

Щоб мене Він не полишив,

А любов’ю огорнув,

Всі земні слабини знищив,

Лик до мене повернув.

 

А насамперед прошу вділити терпіння, якого мені так бракує.

 

Нетерпима я до болю

І його вже не сприймаю.

Все – навіщо? Власну долю

Із покорою питаю.

 

Тіла біль мене замучив

І руйнує до вершини ,

І здається на цій кручі

Я – слабка, легка хмарина.

 

Люди поруч пролітають,

Справ до мене їм нема.

В невідь люди утікають

Ненадійні, мов слова.

 

Біль від цього не вщухає

І пронизує наскрізно,

Серце Господа благає.

Розтривожено і слізно:

 

Глянь, Твоя дитина плаче,

Місця в хаті не знаходить.

Це, мій Боже, не інакше –

Нетерпіння верховодить.

Упаду я коліна –

Милосердя попрохаю.

Щоб Ти дав Своїй дитині

Силу і любов безкраю.

Дякую, Господи, що вислухав. Хто ж як не Ти! Розпочалися щоденні справи марнотратного життя, які маю робити, але тепер вже роблю їх з Тобою, Господи. Для чогось і вони потрібні. А попереду ніч – час особливої зустрічі з Тобою, коли стихає гомін світу, коли ми знову наодинці, коли навкруги тиша. В цій тиші якнайкраще можна почути Твій голос, що промовляє в глибині мого серця. Ми нікому не заважаємо, бо ніхто і не чує нашої розмови.

Нічне диво

 

Тиша мене огортає в любові,

Ніжно торкається серця щораз,

Бог промовляє у тихому слові

Свій незбагненний і мудрий наказ.

 

Ми – наодинці: Бог, я й вічна тиша,

Неспокій залишився в гомоні дня.

Вітер задумливо віття колише,

Так і – не так, бо він різний щодня.

 

В серці моєму відкрилися двері,

Гостю жаданому місце знайшла.

Приготувала немудру вечерю –

Розмову духовну з Ним почала.

 

  • Чом ти сумуєш, кохана дитино ?
  • Спокій згубила, тому й не до сну.
  • Справді важлива турбує причина?
  • Маю причину і то не одну.

 

Боже коханий, Батечку рідний,

Важко до мене достукатись вдень.

Бігала я, щось робила неплідне,

Прагнула цим свій заповнити день.

 

Більш піклувалась ділами земними,

Тіло і дім берегла в чистоті.

Серце тривожилось, що я не тими

Шляхами ішла до своєї мети.

 

Чую я, Боже, у тиші Твій голос.

Ти промовляєш до мене якраз.

З голосу Твого зроста спілий колос,

Бачу себе без всіляких прикрас.

 

…Ляжу я спати і вранці прокинусь,

Та не пізнаю у чомусь себе:

В серці моєму зросли переміни –

Це диво нічне ніхто не збагне!!!

 

Вийти оновленою

Вийти із страждання оновленою! Ось саме з такою пропозицією звертається  до мене Господь. Чи саме так я робила?! Чи оновлювалося моє життя після стількох земних страждань і чи ставала я кращою ? Є над чим подумати в цей холодний зимній вечір, в Адвентовий вечір. Радісний період, бо вже в котрий раз очікую на прихід Господа.

Скільки разів приходила біда і страждання?  Не можу порахувати, бо вони ставали невід’ємною  частиною мого земного життя. І саме тоді, коли я заспокоювалася, вони стукали до воріт мого дому і випробовували мене – Божу дитину.

 

Доля знов прошепотіла:

У стражданні ти – безсила,

Ти на лаврах спочивала,

А біда тебе шукала.

 

Виглядала із-за плоту:

Відчиняй свої ворота.

Я відкрила і сказала:

–  Тебе нині не чекала.

 

Десь по світу ти блукала,

Я про тебе забувала.

Нащо знову завітала,

Хіба мало я страждала?!

 

Ось так…І що було робити? Знову починалася розмова з Господом. Я плачучи, розповідала, а Він уважно слухав і втішав.

 

Біда приходить не одна,

Якщо вона й велика.

Краплини сліз біля вікна

Стривоженого лика.

 

Маленьке серце не світа –

Наповнене бідою,

А довкруж – тільки самота,

Хто поруч є зі мною?!

 

Людські поради до пори

Лише допомагають,

Затерплі  руки догори

Це серце піднімають.

 

Звичайно, Він, – Господь – прийде

І серце приголубить,

Мене, Свою дитину жде –

У горі моїм любить.

 

Чому ж дозволив Він тоді,

Щоб смутком огорнуло?

Нам невідомі всі путі –

Я розумом збагнула.

 

Путі любові і страждань

Христового Розп’яття.

У серці стільки запитань,

Кому ж відповідати?

 

Сіяють Божі Небеса,

Ясні скрижалі Божі,

І не безмовна ця краса,

Як серце слухать гоже.

Звичайно, тільки Господь мій порадник, Він краще знає, чому так відбувається і для чого все потрібно, а його поради може почути тільки серце, яким я звертаюся до Нього в молитві.

 

Я молюсь тихенько й Господа питаю,

Боже мій, серденько, що про Тебе знає.

 

Я Тебе не бачу, серцем відчуваю,

Коли гірко плачу, за Руку тримаю.

 

По голівці гладиш Ти мене рукою,

Очі промиваєш ранньою росою.

 

Вітерець весняний лице витирає,

Сонця світ багряний спати укладає.

 

Місяць у віконце тихо заглядає,

Чи стомило сонце, лагідно питає.

У оцих творіннях я тебе пізнаю,

У хмаринах синіх, Боже, привітаю.

 

Дякую, Господи, що вислухав і розрадив!

 

Відкрий, мій Боже, двері…

На моєму духовному шляху стала ще одна перешкода – складні відносини. Вони оточують мене з усіх сторін, але Господь знову пропонує цей складний дар для мене. Ще Він мені показує, що разом з Ним я зможу все, по-людські  –  ні. Одночасно Господь закликає повернутися до людяності, яка є початком усякої віри. Мене оточують різні люди і я можу свідчити про Нього своєю поведінкою, але я чомусь не завжди це роблю. Моє  гордовите «я» сидить на троні моєї душі  і не бачить в складних людських відносинах моєї поведінки, що саме і призводить до непорозумінь.

Тільки нещодавно я нарікала і просила Господа звільнити мене від  різних ситуацій, які я не можу вирішити, ще й маючи здатність ображатися.

«Царська влада над своїм життям – це знати Ісуса Христа і йти за Ним»,  –  почула під час проповіді і саме ці слова і саме в цю хвилину, ще раз торкнулися мого серця. Господь також дає мені владу бути царем – царем свого життя, але тільки разом з Ним. Він є в моєму серці, я – не одна, тільки в котрий раз маю це зрозуміти.

Допоможи, Господи!

 

 Себе любити в інших –

То не шляхи Христові.

Це є моя в’язниця

Надії і любові.

 

Відкрий, мій Боже, двері,

Візьми мене за руку,

Вкажи мені дорогу

І забери розпуку.

 

Почуй мене, мій Боже,

Звільни саму від себе,

Адже ти знаєш, бачиш,

Що в цьому є потреба.

 

Вислухай  мене, Господи!

 

Втіхи серцю не знайду

Моє тіло є Храмом Святого Духа. Так сказав мені Господь, так воно і є! Дивлюся на свій храм – немічний, розрушений зовнішньо. На ньому вже є ознаки занепаду, тріщин, потребують ремонту стіни, стеля тощо.

 

Я у дзеркало дивлюся –

Втіхи серцю не знайду:

З літа в осінь переллюся,

З літа в осінь перейду.

 

Дивлюся в люстерко і воно красномовно розповідає мені про мій зовнішній вигляд, але люстерко матерія, воно може зафіксувати тільки зовнішній стан, більше воно нічого не скаже. Та і звідки йому знати – шматочку скла, допрацьованого людиною. А всередині цього храму – казковий палац, не видимий зовнішньо. Прагну, щоб він завжди був прибраний, вигрібаю сміття, здуваю пилинки у Таїнстві Сповіді, але на чисте приміщення приходять непрошені гості – спокуси, агресивні слова, не добрі вчинки і чим чистіше, тим скоріше вони поспішають його знову забруднити. Що це?!

Не тільки Господь любить чистоту моїх прибраних приміщень, але люблять його і ті, хто прагнуть знову вчинити безлад. Як часто ми прибираємо в земному домі? Буває по-різному. А як часто ми прибираємо у нашому внутрішньому храмі? Також по-різному. Хтось любить жити в постійній чистоті, когось задовольняє і тимчасове перебування у бруді. «Не так вже і брудно, потерплю, приберу потім, встигну, ще встигну»,  –  відволікають думки. Так відбувається і зі мною, коли лінощі  і не зрозумілість важливості чистоти думками заповнюють мою голову.

Стривожений Святий Дух спостерігає за моїми ділами і починає нагадувати: «Це ж Мій Храм, зверни на Мене увагу і прибери все, що заважає Мені доткнутися до твого серця і принести переміни», –  шепоче Він мені. «Ще встигну, ще встигну, мені сьогодні все болить, нема моїх сил прибирати, я страждаю», – чує Він у відповідь. Продовжується діалог. Його ніхто не чує, окрім мене, хоча і я не завжди чую Божий голос.

Ось і нині. Лягла на ліжко, закрила тіло ковдрою, затамувала фізичний біль і, здається, щаслива. Ні, це зовсім не так.

 

 Мені сьогодні – сумно,

Лежу одна бездумно.

 

Фізична втома тіло,

Як ковдрою укрила.

 

Далеко дух літає,

Душа моя страждає.

 

Як добре, що може страждати душа, шукаючи порятунку у Господа.  Господи, прошу зглянься на мою фізичну і духовну неміч, не допусти байдужості, навіть, до самої себе, забери від мене все не значиме і постав на перше місце все головне. А головним є Ти і чистота мого Храму, в якому би Тобі було дуже комфортно знаходитися.

Дякую за все, Господи, зміцни мене Своїм  Святим Духом, бо не знаю скільки ще часу Ти мені вділив на моє вдосконалення. Зроби так, щоб я його не змарнувала!  Пошли мені тих людей, які би мені допомагали в моєму прагненні, а не – навпаки , бо все менше сил залишається на боротьбу з ними, а насамперед – з собою. Зваж на моє прагнення, знову простягни Свою Люблячу Руку і я все зможу – бути чистою і щасливою в Твоєму Храмі Святого Духа!

 

Чому тривога оселилась

В куточку серця і болить,

Чому обличчям я змінилась? –

Чи довго на землі ще жить?

Хоча живе в мені потреба

Іти по матінці землі,

Душа давно летить до Неба,

Хай не загубиться в імлі.

 

Будь прославлений, Господи в Твоїй безмежній любові!

 

Подихом любові

 

Колись і я закінчу своє земне паломництво, то нехай це буде радістю не тільки для мене, але й для тих, хто міг би сумувати.

 

Прощавайте, люди,

Та й не назавжди,

В небі засвічуся

Відблиском звізди.

 

Я – дитина Божа

В небо піднялася,

Подихом любові

Із Вічністю злилася.

 

Дощиком весняним

На землю упаду

Сонечком яскравим

Я до вас прийду.

 

Очі волошкові

В житі зголубіють,

І пташиним співом

Вас вони зігріють.

 

А впаде сніжинка,

Знову буду я,

Гарний візерунок –

Це любов моя.

 

Вітерець ласкавий

В спеку вам повіє,

Сумуюче серце

Зразу зрозуміє.

 

Буде вже у всьому

Мене відчувати

Любов не вмирає,

Чи про це не знати ?!

 



Дорогий читачу!

У кожного з нас є своя хресна дорога, яка складається зі щоденних маленьких і великих хрестиків, але вона може стати радісною і щасливою, коли силу і терпіння на цій дорозі вділить нам Ісус Христос. Без Нього вона не зрозуміла, важка і сумна, а з Ним ми, долаючи її, впевнено наближаємося до Його Воскресіння – Пасхи.

А як же бути тим, хто ще не отримав Дару Віри? Просити, щоб Господь вділив її, не зважаючи на вік, бо ніколи не буває пізно!

Зовнішнє і внутрішнє життя доповнюють одне одного, то чому ж ми часто переймаємося тільки зовнішнім людським життям – лікуємо тілесні хвороби, прагнемо прожити чимало років, бажаючи один одному доброго здоров’я. Це все добре, але існує внутрішнє життя, надприродне, яке не обмежується кількістю земних років, воно – вічне. І дає його нам – Господь! А серце – місце зустрічі з Ним!

Забруднене нашими гріхами, воно не відчиняє двері і не впускає Господа, до того ж кожна людина має вільну волю, яку, навіть, Він не забирає. Ми самі собі шкодимо, навіть не розуміючи цього, не розуміючи сенсу вічного життя і роблять це не ті люди, яких ми вважаємо своїми ворогами, а ми самі часто є своїми ворогами, відкидаючи Господа.

І тільки Ласка Божа може змінити наше серце, врятувати нас від нашої духовної смерті, дати нам життя Вічне. А хто з нас його не хоче?  Таких, очевидно, нема. Тож звернімо свій погляд до Неба і Бог благословить нас, пробудивши нас від  довгого сну, в якому немає місця для Нього! По-людські ми слабкі, але Він додасть нам сил, підтримає нас і не полишить!

 

Джерело Води Живої

Десь дзюркоче вдалині,

Зачерпни Води рукою,

Пий краплини чарівні!!!

 

Божого всім благословення!!!

 

Людмила Павловська (світська францисканка)