Людмила Павловська (світська францисканка)
***
Принишкло тіло, бо говорить дух,
Слова такі прості і невблаганні
Для тіла – крила є, нема – порук,
Думки – найперші, ну а справи – крайні.
Від «А» до «Я» прочитана мораль,
Сама перед собою – на долоні.
І стукає сивинами печаль,
І тисне каяття мені на скроні.
***
Ти приходив до мене вночі,
Та я Слово Твоє не впізнала.
Ти просив: - Що скажу – запиши,
Та думками не там я блукала.
А прокинулась вранці — нема,
Ти сховався в Небесній хмарині.
Я не можу згадати слова,
Що промінив у серце дитині.
Стало сумно – тремтіла душа,
На коліна упала – і плачу,
То невже ж бо собі я чужа,
Що Творця і не чую й не бачу?
Сонце
Травинка квола зіп’ялась на ноги,
П’є ранки росянисті і росте.
Що сильного в травиночці? Нічого.
Наступиш – і до ґрунту припаде.
Її ж проміння щедро обігріло,
На весь малий росточок підняло,
Життя в травинці знов зазеленіло,
І щастя світле знову ожило.
Здивовано дивлюсь на неї: що це?
В трави життя так схоже на моє:
Єсть і в моїм житті яскраве Сонце,
Яке зігнутись-впасти не дає.
Мій день
Свою добу ощадливо я краю
І сім разів її переміряю.
Щоб дня для справ моїх було якраз,
Щоби даремно не пропав мій час.
Мій день – рюкзак, що в нелегкім поході,
Не можу буть спокійною я доти,
По - зав’язку – допоки – вечорів
Не буде в ньому справ, і мрій, і слів.
Я знаю, що у Бога все готове:
Та першим пролунало Боже Слово.
***
Змовкають,затихають денні звуки,
Бо вечір творить завчено своє
Натруджену почервонілу руку
Погожий день прощально подає.
Спокійно цілу ніч він може спати,
Бо день собі спочинок заслужив,
А зорі до світанку будуть варту
Нести:так Бог їх сотворив.
***
На крилах березневих синій вечір
Приніс царівну – всміхнену весну,
Вона вербичкам гладить ніжно плечі,
Шепоче їм:»Прокиньтеся від сну…
А верби,заворожені весною,
Як свічечки тонкі, в ряду стоять,
І зорі променисті наді мною
У Божім храмі світяться-горять.
***
Дощик літо напряде,
Просвітлить віконце.
Я забуду про лихе
І зустріну сонце.
В шумі крапельок отих
Я себе впізнаю
І,прокинувшись від сну,
Бога привітаю.
***
Довго снігу ми чекали,
Виглядали кожен раз,
Разом всі засумували:
Чом Господь не тішить нас?!
Січень люто в двері стукав,
Говорив: - І це – зима,
Але як би він не грюкав,
Снігу все нема й нема.
…Змилосердивсь Бог над нами,
Посміхнувсь і — сніг послав:
- Що тривожилась ночами?
Сніг тобі на скроні впав…
***
Випробовуєш мене
Ти, мій Боже милий,
Нехай лихо все мине,
Бо нема вже сили.
Коси білі, наче цвіт,
Міркування – зрілі,
Та не пізнаний мій світ,
І далекі цілі…
Настроєве
Розгулявся вітер в полі,
Ген по вулицях летить,
Карулесить мою долю,
Студить душу, що болить.
Доторкається легенько,
Чи дверима гуркотить.
Охолоджує серденько,
Що в яснім вогні горить.
***
Іду по вулиці,
Ступаю –слизько,
А небо супиться –
Зима вже близько.
Летить хурделиця,
Лишає слід.
Співа метелиця
Минулих літ.
Оголена душа на папері Божої любові
Християнська радість – це радість в Господі, це, коли ми відчуваємо Його присутність в нашому житті, в сумних і радісних його подіях.
За це я щиро дякую Господу і мої спроби постійно зустрічатися з Ним і з собою є потребою багатьох людей, які, може, і не завжди це усвідомлюють , але десь вглибині серця прагнуть такої зустрічі.
Ніяких сумних мотивів в моїх роздумах нема і не може бути, бо Господь завжди поруч і завжди дає відповіді на всі питання земного життя і допомагає замислитися над Вічністю, яка очікує.
Звичайно, як людина, прагну простого земного щастя і щоб на землі його було стільки, скільки бажаю, і так, як я бажаю, хоча одночасно страждаю і терплю, але все в волі Божій і всі рішення приймає Він і треба цьому вчитися – довіряти Йому.
Моя оголена душа може когось шокувати, але, коли ми станемо перед Богом у Вічності, тоді все наше життя за хвилину пролетить перед нами в Божому Світлі, та змінитищось вже буде пізно.
Тож, дорогий читачу, Господь вділяє нам час на роздуми і спроби виправити свої слабини і помилки мірою тієї любові, якою ми будемо жити і тим духовним крокам, які ми встигнемо зробити.
Щодо терпіння, то радість християнська не лише не заперечує терпіння, але й живиться ним. Ми покликані до життя у спільноті, то чому ж не поділитися з Вами, а похвалу, чи осудження прийму, стоячи під Хрестом. Радіймо у Христі, вдосконалюючись в своїй любові до Господа і ближнього,цінуймо Його присутність і не біймося відкривати свою душу.
Готових рецептів нема і чийсь досвід не завжди допомагає, але – хто знає...?!